Выбрать главу

Бувай здорова, цілую тебе міцно, і дядину, і Зорю.

Та cousine pour toutes les eternites \

Леся

9 червня 1901 р. Кимполунг Kimpolung

(bei Fr[au]Susanna Niesner), 9/2 7 \

. ѵі("лг) 1901

Лілея моя лілейная!

Я по можу тобі взяти за зле, що ти мені не писала, бо я сама теж дуже неенергічно бралась до листів увесь сей час і, признаться по правді, писала їх з чималим примусом, хоч теж, властиве, нічим не зайнята настільки, щоб ие мати часу писати. Тепер мені досадно, що треба писати до тебе, коли, власне, треба б говорити і то ще не виключно словами. Я знаю, Лілея моя, як багато у тебе думок тепер, мені здається, що я їх вкупі з тобою думаю

і, мені здається, на твоєму місці я б зважила вчинити так, як ти. Коли ти можеш, то се вже досить для жінки з косачівського роду (згадай, що нам часом на сю тему тітки говорили), і, нарешті, життя кожної людини складається з моментів, часто суперечних між собою, треба тільки, щоб твоя дружина розуміла і поважала усі ті моменти. Ти розумієш, що я хочу сказати? Єсть речі, що якось не кладуться schwarz auf weiss... 1

Я думаю, відкладати було б гірше не тільки для М[ихайла] Васильовича], але і для тебе,— невиразне ста-новисько завжди мучить, коли воно надто довго триває, і ти добре зробиш, коли покладеш йому край. Порвати ви б не могли безкарно для обох, та й нема рації поривати: повної ідентичності в думках і почуттях двох дорослих і під різними впливами вихованих людей, я пересвідчена, не може бути, її навіть не треба вимагати, бо гармонія не в ідентичності... Ні, виходить сухо, педантично, книжно... Лілея моя, здається, я на сей раз втеряла всякий дар слова (принаймі писаного)!

Врешті, так буде, бо так мусить бути,— і знаєш, коли я вперше зовсім уже виразно побачила, що так мусить бути? Тоді, у Мінську, як ми з тобою одного ранку розмовляли. Я тільки нічого порадити тобі не могла, бо я не вмію радити, а тільки розуміти і співчувати, ні, навіть предчувати,— тільки мої предчуття ніколи мені нічого но помагають. Є речі такі, що людина мусить на них одва-жуватись сама, не питаючи ради нічиєї, і я рада, що моя

Лілея мав ею одвагу. Не порадою, а спільною розмовою, щирою, одважною, хотіла б я помогти тобі вияснити ті питання, що тільки я одна у тебе розумію. Так, я одна, бо я багато в чому думаю і почуваю інакше, ніж решта нашої родини і твої приятелі, але ж нормальним людям багато чого недоступно такого, що зовсім ясно стоїть для таких ненормальних, як я.

Виключаючи спорні моменти (про них будем говорити, коли хочеш), я безмірно рада за тебе (се видно й по неладу мого стилю і почерку), що ти матимеш таку справді вірну і щиру дружину. Не міряй і не важ, хто більше, а хто менше любить, бо па сі речі пе досить відомих «измерений», а треба іншого, не математичного. Не міряй і не важ, не збирайся жити, а жив и, люби, скільки можеш і як можеш, то мепше буде жалю, вір мені, ніж коли б ти все розмірила, розважила і відклала на завтра, бо «завтра» не завжди приходить.

Се дуже мало похоже на тверезу пораду старшої сестри, але ти знаєш, що твоя сестра часто буває «без вина пьяна» і тверезість не належить ні до її цнот, ні до її професії. Ні, ні, я нічого не раджу тобі і навіть не бажаю, я тільки буду щаслива за тебе, коли ти будеш щаслива, а здається, ти досі мала репутацію взагалі щасливої (і «линовище» найшла!). Ось бачиш, тепер навіть все до сього часу обходиться без драм, так властивих нашій родині при всяких «рішучих моментах». Ііу, коли вже Ми-кунька «дає своє благословенство» (запевне, навіки нерушиме), то, певне, воно таки «іменно» так слід. Але справді, М[ихайло] В[асильович] покорив увесь наш клан (се перемога навіть численно немала!), бо він справді, об’єктивно взявши, має право на найбільшу симпатію. Щодо мене, то коли я називаю його своїм братом, то се не жарт і не марне слово. В яких би він відносинах не був до тебе, для мене він уже раз назавжди брат. Ще на Новий рік наше з ним побратимство не було вже пустою формою, а потім ті страшні і незабутні для мене часи, що ми вкупі з ним пережили в Мінську, зробили його мені ще ріднішим, показали мені всю одвагу і разом з тим ніжність його серця. Коли найближчі приятелі мого нещасного друга боялися «розстроїти собі нерви» його видом, в той час М[ихайло] В[асильович], не примушений ніяким «довгом серця», був для нього (і для мене ще більш) справжнім братом милосердія і помагав так, як тільки було в людській силі помогти. А вже до мене самої він і тоді і потім був таким уважним, що коли б хотіти віддати мірою за міру, то, певне б, знов математика зрадила б — може, ти вже якось відплатиш за мене...