Се я посилаю Вам свої нові вірші і прошу Вас, коли маєте час і охоту, прочитати їх і відіслати мені назад з Вашими увагами, чи нема в них чого недоладного з погляду побутово-історичного (наприклад, золоті покраси на царських палатах, конкуренція фінікійських майстрів і т. п.). Я тому прошу відіслати мені самий текст, що, може, я пошлю сю річ куди до друку, то, може б, якось без переписування обійшлось, а я ненавиджу переписувати. Хотіла б знати Вашу думку теж і про зміст сих віршів — либонь, він Вам не дуже сподобається, бо се ж ідеалізація такої великої «неволі» людської, як співчуття, і добровільної покути за «безвинну провину»... Та се належить до моєї «релігії» — і коли я не вмію викладати свого credo 1 в стислій, консеквентній і догматичній формі, то хочеться мені часами хоч у «притчах» вимовити свою «віру», а надто хочеться, щоб мої товариші її знали, бо інакше вони не знатимуть мене.
Якщо будете відповідати мені, то не забудьте, з ласки Вашої, поглянути десь по книгах за тим, чи є в якутській
моїй слово «воля» (liberte), що то я колись Вас питала, — сей інтерес не зник для мене і тепер.
Написати б Вам, як мені живеться, так се тема, може, і широка, та мало цікава (принаймні для мене самої). Живеться ліпше, ніж звичайно було на курортах, тим, що нема такої самоти і безпомічності, як там бувало, та все ж я живу досить відлюдно (з сього винен більше мій настрій, ніж околишні обставини), і якби не давні приятелі, то я б, може, місяцями ні з ким не стрічалась. Ми тепер мепгкаємо в близькому сусідстві з товаришем] Квіткою. Він просив при нагоді передати Вам його вітання і подяку за рекомендацію до п[ана] Завадського. На сеансах з фонографом він почув багато для себе цікавого, хоч п[анові] Завадському з того користі мало — т[овариш] Квітка пісень не записував. Я думаю, що коли б він міг покладати свою дуже обмежену працею, хворобою і всякими бідами силу на таке трудне діло, то, може, краще
б поклав її на впорядкування тих матеріалів української народної музики, що зібрані у нього самого. Дагестанські пісні так, здається, і не діждались запису, бо тутешній музикант-етнограф Палієв, що хвалився, ніби може їх в один сеанс усі посписувати, щось досі не записав ні одної, чи тут винен випадок, чи трудність пісень, не знаю.
А знаєте, читання грузинської і вірменської белетристики (в російських перекладах; між іншим «Кавказский вестник» н е виходить більше) наводить мене на оптимістичні гадки щодо нашої літератури. У тих народів матеріальні умови ліпші від наших, а таки наша література, далебі, ліпша від їхні х, се, я думаю, я не з надміру патріотизму так уважаю. «Е, ще наша доля не загинула!» — думаю я собі не раз...
Напишіть мені, товаришу, як маєтесь і все, що схочете, що на думку спаде. Я буду відповідати Вам. Як часом буде яка пауза в листуванні, не ображайтесь і не думайте нічого лихого, — значить, просто не могтиму взагалі писати лнстів який час, се ж буває. А від Вас я завжди рада мати слово. Як Ваше здоров’я? Чи минула малярія? Я фізично поправилась, але щодо нервів, то не знаю, та Цур їм! Я чогось часто згадую ті хвилини на двірці, як Ви виїздили... Ну, пишімо одно одному з чужини на чужину!
49. ДО О. Є. СУДОВЩИКОВОІ-КОСАЧ
7 січня 1904р. Тбілісі 25. XII. 1903
Річчі, дорогая! Чом не пишеш? Чи здорова? Я безпо-коюсь за тебе — напиши хоч коротко. Чи тітка ще з вами?
Я тепер маю спішну роботу, через те не пишу, а хутко скінчу, тоді візьмусь за листи. Обізвись, сестричко, хоч словом!
Цілую тебе, і маму, і маленьку Імочку.
Твоя Леся
50. ДО РОДИНИ КОСАЧІВ
7 січня 1904 р. Тбілісі 25. XII 1903
Мої любії всі! Спасибі за телеграму, а то я вже починала турбуватись. Поздоровляю вас. Буду писати хутко, а досі ви вже маєте мого листа. Тут на святий вечір пішов сніг і тепер лежить — так чудно, що Тифліс білий. Але не холодно, і вітру нема, добре. Цілую вас всіх, мої всі любі. Знайомим кланяюсь.