І ще знаєте що? Ваші діти не загинули, бо ось вони вже вголос обізвались, — певне, не тим голосом, якого Ви для них бажали, не співом соловейків, але людським голосом, людською тугою, і, хто знає, може, спів соловейків не так проникав би у серце, як сей стогін утоплених дітей Ваших. Все одно який момент викликав ту скаргу зо дна страшної глибини, але та скарга озвалась не за Вас самих, не за Ваших тільки дітей, то «De рго-fundis»9 кожного, хто потопив своїх дітей, то акт обвинувачення проти всіх, що винні з сього злочину, проти всього, що вимагає сього злочину. Чому ж би се мало бути промовчаним?
Я пишу сеє все, а в думці все одбивається: «Рахіль плаче і не хоче потішитись по дітях своїх, бо їх немає...» Хто була та Рахіль? Може, якась невідома жінка часів Ірода? А може, «будівниця дому Ізраїля»? Які були її діти? Які були б вони, коли б виросли здорові? Чи пам’ятали б їх люди досі, їх і матір? І чим би їх пом’янули нащадки? Хто-знає.. .Але тепер вони безсмертні, бо туга їх матері безсмертна, а вони живуть в її тузі. Що було б з їх безсмертя, якби їх мати по них не тужила, якби вона схотіла потішитись, власне, тим, що їх все одно «вже не вернеш», що їх немає? скільки матерів потішаються тим! Але ж «Рахіль плаче і не хоче потішитись по дітях своїх, бо їх немає...»
...Ви, певне, знаєте легенди про в’язнів-богатирів. Ото сидить такий в’язень у темниці не рік, не два, і здається йому, що він осліп, але то сліпа та ніч, що навколо нього; і здається йому, що він старий, але то стара та в’язниця, що ховає його; і думає він, що його кайдани все міцні, але кайдани давно їх власна ржа переїла, тільки в’язень не вірить своїм рукам і не пробує їх сили. І тільки для того потрібний той якийсь рятівник з-за Чорномор’я, щоб гукнути: «Встань!», щоб від гуку здригнувся в’язень і щоб розсипались кайдани на руках, а тоді вже вільними руками в’язень сам вивалить двері старої темниці іпобачить, що є ще світло сонця і для нього... О, яке то щастя бути таким «чорноморцем», що має голос гукнути: «Встань!» Що, якби я мала такий голос тут, над Лігурійським морем? Я б гукнула, як тепер се море гукає (на морі саме буря тепер), так і геть-геть далеко прокотилось би через гори: «Встань!..»
Ні, справді, здається мені, що в тих легендах багато правди. І я думаю, що, коли по наказу тавматургів: «Встань і йди!» — мертві і хворі люди справді вставали і йшли, то, певне, вони не були мертві і такі хворі, як здавалось. І хто марить для себе про таке чудо, то чи не єсть то якесь несвідоме почуття, що йому справді досить тільки почути слова: «Встань і вийди!», щоб встати і вийти? Коли так, то нащо ждати «барки з Чорномор’я»?.. Нащо вичікувати тії кабалістичні «три дні», а не вийти зараз таки в перший день, ледве сторожа хоч трошки одхилить двері?..
Ну, бачте, я на легенди відповідаю легендами. 1st es eine Antwort? 1 Але ж Ви не відповіді, а «відгуку» хотіли. Отже, як відгукнулось, так нехай і буде.
14/11903
Ви немов жалуєте на себе, що витримали там, де другий луснув би або «розійшовся». Певне, «розійтись» було б найкраще, коли вже до такої дилеми дійшло, але то залежить і від вдачі, і від обставин. Я ніколи не витримую до кінця фальшивого або принижуючого мене становища, і коли не можу просто встати і піти, то вириваюся, рвучи своє серце та, певне, й чуже ранячи. Але я знаю, що й вирватись не завжди можна. А як взяти дилему: або луснути, або перетравити горе і вилити його шумовину на папір, то вже почесніше, хоч і тяжче без міри, власне, перетравити, не лускаючи. Тільки то не шумовина, папе товаришу, оте, що вилилось у Вас на папір. Коли серце «обкипає», то вже, звісно, не шумом, а кров’ю. Мені Ваші вірші здалися червоними, а шум звичайно сивий буває, часом білий. Та вже хоч гніваймось, хоч пі на себе, що не вміємо терпіти мовчки, «як мужеві пристало», але такий вже фатум над поетами, що мусять
1 Хіба це відповідь? (нім.) — Ред.
17
гукати на майданах і «проридати, аки одержимі», в той час, коли б хотіли в землю увійти від туги і замовкнути навіки. Ви он кажете, що в моїй «Одержимій» епічний тон не витриманий, що навіть і вона лірична. Діло сьогодні пішло на щирість, то признаюся Вам, що я її в таку ніч писала, після якої, певне, буду довго жити, коли вже тоді жива осталась. І навіть писала, не перетравивши туги, а в самому її апогеї. Якби мене хто спитав, як я з того всього жива вийшла, то я б теж могла відповісти: «J’cn аі fait ud drame...»1 Отже, і надо мною фатум. То досить страшний фатум, бо він зміняє діла в слова! Коли моя Одержима розбила голову слузі синедріону, так зате у всіх моїх знайомих голови і досі цілі та, певне, й будуть цілі, наскільки то від мене залежить. Зате, правда, наші слова стають нашими ділами і судять нас люди «по ділах наших», а над ким того фатуму нема, той базікає собі, скільки схоче, і ніхто з нього нічого не питає. І думається мені: коли такий наш фатум неминучий, то даремно й тікати від нього, а хто не хоче коритись, нехай осідлає того фатума замість Пегаса та й їде, куди сам схоче. А зрештою, не мені Вас учити, як маєте з тим фатумом поводитись, бо чи ж не Ви самі сказали про поетів: «Най будуть щирі, щирі, щирі!» Отут весь закон і пророки!