(До Руфіна,)
Чим можеш ти довести сюю думку? Кріспін справля громадські обов’язки республіці і цезареві — згодься — він чесно служить.
Руфін
Цезареві — може, але республіці — чим прислужився?
Чи тим, що він з своїм коханим другом, нікчемним Крустою, наводить жах на всіх погрозою своїх доносів?
Кай Летіцій
Доносів не цурався і Катон *, та й Ціцерон їх уживав в потребі.
Леся Українки з братом Михайлом. Фото початку 90-х років.
«Руфін і Прісцілла».
Перша сторінка чорнового автографа (1908).
Невже ти не для жарту порівняв Кріспіна й Крусту з ними?
Кай Летіцій (усміхнувшись)
Як сказати? Звичайне, сі дрібнішого розбору.
Аецій Панса Тепер усе дрібніше стало в світі.
Руфін
Либонь, що так! Дрібніша стала й мірка, якою міряють і честь, і цноту, і гідність громадянську.
Кай Летіцій
Ти, Руфіне, і сам чимало винен з того.
Прісцілла
Як?
Кай Летіцій (до Прісцілли)
Не ображайся, пані, бо докір мій хоч і тяжкий, та дружній. Чом твій муж не стане на чолі в державній службі, не дасть прилюдно прикладу чесноти, якій позаздрить міг би й сам Катон? Адже Руфін се може. Певне, мірка всіх римських цнот побільшала б ізнову, якби такий зразок було їй дано.
Прісцілла
Хіба чеснота більшає прилюдно?
Хіба вона у схованці дрібніє?
Кай Летіцій Жіноча — ні, а чоловіча — певне.
Аецій Панса
Отож-то й я кажу! От саме-саме перед твоїм приходом се казала Руфіне, чуєш? Може, ти подумав, що я тут мав яку таємну думку, що, може, я дочці своїй бажав здобути шани більше через тебе...
Кай Летіцій Твоя дочка й найбільшої достойна.
Аецій Панса (до Руфіна)
Але ж дивись, от чоловік сторонній, твій приятель, тобі те саме каже.
Руфін
Щоб ви про мене гірше же гадали, ніж вартий я, скажу по правді вам...
(Подумавши.)
Я знаю, що і приклади Катона та Ціцерона не одмінять вдачі Летіція, тож вимовлю щиріше те, що звичайне змовчувати звик...
«І цезарю, й республіці служити»...
У тебе се парується так легко, а в мене сі слова ідуть урозтіч і ставляться, як два мечі на герці, одно напроти одного так гостро, непримиренно...,
Кай Летіцій
Та... я вже не вперше у тебе помічаю тую нехіть до цезаря, хоч я не тямлю, справді, чим він тобі спротивився. Ти ж мусиш признати, що калігули й нерони давно вже стали байкою страшною, тепера цезарі в нас не тирани, а славні тіні стародавніх римлян братаються у всіх стоїчних циотах з представником республіки єдиним.
Єдиним, кажеш? Значить, він не може ні з ким брататись, тільки панувати або ворогувати. Всі навколо підніжками стоїчним цнотам служать того єдиного республіканця.
Ні, хто живе коло таких «єдиних», сподліти мусить він або страждати.
Кай Летіцій
Ніхто й не радить жити паразитом на Палатіні! * Діла є доволі при війську, при уряді, аби хіть!
Руфін
Отрута з Палатіну скрізь доходить, як те лихе повітря...
Кай Летіцій
Я дивую,
чому в тобі не відродився Брут аж до кінця...
Аецій Панса (з острахом)
Ой друже! що за жарти?
(До Руфіна.)
От бачиш, сину, до яких думок призводити твоя упертість мусить.
(До Кая Летіція.)
Ти ж не бери всього вже так поважно, Руфін таку звичайку здавна має, що в нього жарт одягнений, мов правда.
Кай Летіцій
Панотче, не бентежся, ми ж бо друзі.
То я пожартував. Що ж до Руфіна — він не жартує, се я добре тямлю,— але в життя думки ті не перейдуть, на те занадто наш Руфін філософ, і цезар наш спокійно може спати.
Руфін
(гіркоу думливо)
Так, так... спокійно може спати цезар, бо забагато вже було тих Брутів, щоб вірити в їх силу... Кожен Брут новому цезарю дорогу простав, та ще й не ліпшому.
Кай Летіцій
От сам ти бачиш — даремне проти цезарства змагатись.
Чи друг йому, чи ні,— миритись мусиш,— ти ж не одважишся йти напропаще, то краще йти на щирий мир, як я, та вже й служить республіці чим можеш і як здолаєш.
Аецій Панса
От розумне слово!
Руфін
На щирий мир пристати з неминучим смертельним вередом, що тіло їсть і душу Римові гноїть? Не можу.
Від нього ліків я не знаю, правда, але миритись не здолаю! Ні.
Хоч я дивлюся з невимовним болем, як гине Рим...
Кай Летіцій (нетерпляче)
Хто вигадав сю байку?!
Вже скільки раз я чув се «гине Рим»!
І скільки вже століттів Рим сей гине, а сила римська й влада все росте і хутко цілий світ собі підіб’є!
Та доки ж ми носитимем жалобу по стародавніх цнотах? Може, й справді плохіші стали римляни, та Рим, проте, величніший, ніж був він здавна.
І знаєш ти, що нам дає ту велич?
То римське право, то закони наші,
яким нема на цілім світі рівних! Ніякий «веред» їх не подолає, вони сильніші в нас за всяку владу...