Выбрать главу

Руфін (перебивав з пекучим жалем)

Болить?!...

Прісцілла Ти знаєш... не питай...

Руфін

Кохана!

(Пригортає її ніжно, дедалі щільніше.)

Прісцілла (обережно, але твердо визволяється з його обіймів)

Не обіймай мене, Руфіне, так...

Мені ще тяжче від таких обіймів.

Руфін

(з болем, вражений, засоромлений)

А! я забув!.. Ніяк не можу звикнуть, що ти ж мене зовсім вже не кохаєш!..

Прісцілла

Якби се правда, не було б так тяжко...

Руфін

Скажи ж мені... я не збагну... для чого, навіщо мучиш ти себе й мене?

Чи се тобі громада наказала,

чи ваш єпископ шлюб наш розірвав?

Яка страшна сувора сяя віра, що розлучає жінку з чоловіком!

Молох кривавий в хижих карфагенців, і той таких жертов не вимагав!

Прісцілла

Не вимагає віра сеї жертви, але моя душа забороняє мені сей шлюб, поки твоя душа не може з нею злитись без останку.

Я знаю,— хоч сумна оселя наша, бо в ній не чутно голосків дитячих,— сумніш було б, якби дитячу душу щодня тут катували батько й мати.

Коли б я рано й вечір научала дитину промовляти «Отченаш» — я знаю, ти б мовчав, але дитина завважила б, що все бракує батька в нас при молитві хатній, і спитала б: «Чи татко мій — «невірний»?» А коли б ти перед ларами * поставив сина, як вимага традиція латинська, що мала б я робити? Я не знаю, чи я б себе примусила мовчати,

і, може б, син, відданий давній вірі, «сектяркою» назвав би рідну матір.

І певно б нам прийшлося розлучитись, коли не тілом, то душею й серцем, і та любов солодка до дітей, що людям навіть старощі скрашає, для нас була б гірка, немов полин, а для дітей отрутна.

Р у ф і п

Може, й так...

То, значить, вже судилося бездітним мені дожити віку... Ти — єдина родина в мене. Так невже й тебе я маю втратити?.. Скажи, Прісцілло,— якби я не наказував тобі, а попросив як друг, як твій найближчий,

щоб ти на ті зібрання не ходила, чи ти послухала б?

Прісцілла

Не можна, друже, нам, християнам, слухати прохання, бо то ж інакше половина вірних одкинутися мусила б од віри.

Руфін

Я б не просив тебе покинуть віру, лише не виставлятися прилюдно, не наражатися на небезпечність.

Прісцілла

Чи добре ти збагнув, що ти говориш? Здається, ні, а то б ти сам дійшов до того слова, що сказав апостол:

«Без діла віра мертва».

Руфін

Я те знаю.

Не раджу й сам я кидати того, що справді доброго є в християнстві: добро чинити, вбогих наділяти і мати милосердя над рабами.

З маєтків наших я тобі нічого не бороню й ніколи не спитав би, куди та на що гроші витрачаєш.

В господі нашій старшого немає над нас самих — то хто ж би приневолив тебе пенатам нашим поклонятись, коли вже ти втеряла віру в них?

Була б ти «вірна», чесна і безпечна...

Прісцілла

(переймав)

Такою можна буть хіба в раю, я ж на землі живу, та ще й у Римі.

Яка ж то «вірність» буде, що пенатам не поклонюсь'я вдома, а прилюдно з матронами піду богам служити, як вимагає давній римський звичай?

Хто смі€ звичай той ламать прилюдно, крім християн? По чім же й пізнають найбільше нас? Таж тільки християни одвагу мають виявляти щиро свої думки.

Руфін

(сумно)

Се правда.

Прісцілла

Не одна з нас від того починала, що ти радиш, але служити двом богам не можна, а надто в ті часи, коли господь свою пшеницю віє серед току великого. Не можу я полинуть легенькою половою по вітру погожому в безпечний тихий захист тоді, коли зерном важким, достиглим брати мої покірно ляжуть долі і будуть всі покладені під жорна на муку тяжку, щоб зробитись хлібом тим, що дає життя правдивій вірі.

З яким чолом та й як се я подам таємну поміч, скриту під полою, братам в той час, як на гучній арені їх спів заглушать і затоплять кров’ю леви та леопарди? Чи ж не більше було б їм помочі, якби мій голос хоч на хвилину довше всім до слуху слова святі й правдиві подавав?

Якби моя рука дала стискання в остатній час замученому вкупі?

Чи можу я таку велику службу па гроші перевести? Що всі жертви, коли любов жива у схові скніє, а світло правди гаспе, бо накрите? Скажи, якби твої всі друзі йшли за рідний край вмирать на бойовиську, щоб одвернуть од Риму наглу згубу, а ти б сидів безпечпо в себе дома, охочого пайнявши замість себе

та давши дар у військову скарбницю, чи ти б себе за чесного вважав?

Руфін

Запевне, ні!

(З подивом, повним пошани, дивиться на жінку.) Уперше зрозумів я, що як то тяжко склавши руки ждати, чи вернеться одважний друг додому з такого бою, де немає місця тому, хто стать під корогву не може...

Мов ганьба, так гнітить оця тривога бездільна і безсила!..

Прісцілла