Вперше надруковано в «Літературно-науковому віснику», 1911, т. 56, кн. 10, стор. 3—44, і кн. 11, стор. 193—241, без п’ятої дії.
Перша згадка про драму зустрічається в листі Лесі Українки до сестри Ольги від 23.11 1907 p., хоч робота над нею була розпочата ще восени 1906 р.
В архіві поетеси збереглись: недатований чистовий рукопис, писаний Лесею Українкою, К. Квіткою та невідомим переписувачем (ф. 2, № 802), чорновий автограф, датований «28.ѴІІІ 1908 p., Ялта» (ф. 2, № 803), підготовчі та бібліографічні матеріали, виписки іноземними мовами (ф. 2, № 804, 805) та недатований повний список драми невідомою рукою (ф. 2, № 820). Закінчивши роботу над драмою у 1908 p., Леся Українка після деякої перерви знову повертається до неї і в листі від 24.IV 1910 р. до Н. К. Ки-бальчич з Гелуана пише: «...оце викінчую (властиве, вигладжую) торік дописану* драму з перших віків християнства «Руфін і Прісцілла». Через кілька днів (29.IV 1910 р.) вона надсилає драму до «Літературно-наукового вісника» з таким супроводжуючим листом: «Ніяково мені так хутко по видрукуванню моєї чималої драматичної поеми («У пущі».— Ред.) посилати Вам оцю свою «драмищу», однак мушу се зробити. Посилаю саме тепер через те, що боюся, коли б вона — в разі, якби її везти на Україну,— не дістала в руки «иностранной цензурьг», а звідти ще й до «духов-ной цензуры» (за сюжет з перпгохристиянських часів), а там їй легко міг би бути «амінь». По новому курсові щодо «инородцев» усього можна сподіватися. Може, се я вже й в іпохондрію вдаюся, але хворій людині се простимо. Навряд, чи я ще коли напишу таку велику (щодо об’єму) річ, бо сила моя не вертається, а ще падає, навіть переписати вдруге цю саму я вже неспроможна, в тих же сторонах, де я мешкати мушу тепера, навіть переписувач з українського навдивовижу хіба трапиться. Сим, між іншим, пояснюється і те, що «Руфіна і Прісціллу» переписано не так добре, як би я хотіла. Хоча працювала я над сим твором багато й інтенсивно, а все ж, може, я ще попрошу Вас колись (наприклад, восени, як буду знов у Єгипті) переслати її мені назад для нових remaniements1. Коли б можна було Вам до того часу її прочитати, то се було б мені дуже до мислі, бо, сподіваюсь, Ви б не відмовили вказати мені на промахи в ній щодо історії. Я дуже хотіла показати її якому спеціалістові по римському карному праву (властиве, знавцеві процесу судового в справах карних), але досі не знайшла такого, надто ж такого, що розумів би українську мову... З погляду історико-юридичного важно переглянути першу і остатню сцени 1-ї дії, остатні дві сторінки 2-ї, перші 2—3 стор. 3-ї, першу сцену 4-ї дії і всю 5-ту дію. Се вже так a la rigueur2, якщо не схочеться читати цілої «дрампщи», а для мене, звичайне, було б краще, якби ціла була прочитана. Безмірно буду вдячна Вам за всяку поміч і пораду в сій справі. Ся драма дуже лежить мені на серці, і хотілось би випустити її в світ без грубих промахів».
1 Переробок (франц.).— Ред.
2 В крайньому разі (франц.).— Ред.
Редакція JIHB, ознайомившись з драмою, повернула її авторці для грунтовної переробки, пропонуючи звести перші дві дії в одну, вилучити останню дію й усі місця, спрямовані проти угодовства і ренегатства. Леся Українка була вражена цими вимогами, які фактично руйнували її задум. «І і II акти,—писала вона у відповідь 28.Х 1910 р.,— ніяк не можна злучати в один без нарушення сценічного плану, тому не сполучуйте». Заперечувала вона і проти інших втручань у текст. «Коли нема грубих промахів історичних, то вже, може, друкуйте без змін...— зауважувала вона і, посилаючись на хворобу, додавала: — Тепер я не можу ще довго взятись до обміркування їх, а як трохи поправлюсь, то, либонь, знов кудись на довші ліки помандрую, мінятиму адреси, томитимусь, відпочиватиму і тільки гаятиму час і Вам і собі». Вона неначе відчувала, що часу їй лишилося небагато, і, щоб хоч якось швидше надрукувати свою «драмищу», змушена була все ж піти на деякі поступки. Леся Українка погодилася, що «...І акт можна скоротити, обірвавши діалог з префектом, ледве він скаже, що був у Секста і бачив Крусту, а тоді одразу дати сцену з жінкою, що розшукує свою дитину». П’яту дію, проти друкування якої рішуче заперечувала редакція, вона просила віддати Михайлові Кривинюку «на схов», сподіваючись згодом повернутися до неї («може, колись той акт на щось мені придасться»). «Fiat voluntas Dei» 3 над моїми святими і грішними героями,— гірко зауважує поетеса,— а я вже їм не поможу».