А через що ж тепер уся жінота «невісткою Едіти» Дженні дражнить?
Та що казати, сам я помічав, що Річард задивляється на неї.
Чого він саме з неї подобизну зліпив? Чи мало тут у нас дівчат?
Крістабель
Батьки мої, я знаю, що ніколи мій брат не сватав Дженні.
К е м б л ь
Отож-то!
Не сватав, а дурив.
Крістабель
Та поспитайте її саму. Коли боїться бога, то мусить же вона сказати правду!
К а л е б
Так, брате Джошуе, хай прийде Дженні і скаже нам, чи обіцяв їй Річард її узяти за жону. Як скаже і доведе, що справді обіцяв, то мусить він із нею одружитись.
Громада баламутства не попустить.
К е м б л ь
Та дівчині ж воно неначе й сором прилюдно про такеє говорити.
Абрагам Сміт (говорить уривчасто, рішуче, суворо, але з відтінком добродушності)
Повинна. Річ громадська. Треба приклад. Розпустяться молодики — що ж буде?
К е м б л ь Якби кого послати...
Крістабель
Я пошлю.
(У ванькир до Деві.)
Біжи до Дженні, синку, та швиденько.
К е м б л ь Скажи, що батько їй велить прийти.
(До громади.)
Інакше б не насмілилась, я знаю.
Деві йде.
К а л е б
А поки прийде дівчина, провадьмо; ще маємо про що поговорити.
(До Річарда,)
Так от, чутки недобрі йдуть про тебе: що з дикунами водишся на пущі, приводиш їх сюди...
Не знав я, батьку, що християнин мусить гордувати створінням божим. Сам Христос ходив до самарян і ханаанців — чим же сі дикуни від тих народів гірші?
Годвінсон
Вважайте, браття, як се він зухвало себе рівняє до Христа!
(До Річарда.)
Скажи ж ти, чого Христос ходив до тих невірних? Чей не за тим, щоб нечисть ідолянську у них і переймати, й прищепляти?
Вже ж ти не скажеш сам, що ти ходив Христової науки уділяти тим дикунам?
Р і ч а р д
(до Калеба)
Ти, батьку, запевняв, що ви мене тягти на суд не мали, а тут уже й суддя знайшовся. Знайте ж, що я йому відповідать не буду.
Годвінсон (встає, до громади)
Судіте, браття, ви між ним і мною.
(Показує на Річарда рукою.)
Сей чоловік одразу став мені, мов камінь спотикання на дорозі, хоч я йому ніколи зла не зичив, я, навпаки, про його душу дбав, як про свою — яка ж за сеє дяка була мені? Брат Джошуе посвідчить, яку вчинив наругу иадо мною ненависний сей ідолотворитель.
(До Кембля.)
Ти ж пам’ятаєш тую подобизну, що він зліпив, на глум неначе, з мене?
Я по одежі взнав, що то мій образ.
К е м б л ь (хоеае мимовільний усміх)
Вже ж пам’ятаю! Та вона, запевне, ще й досі в нього.
(До Річарда.)
Покажи її.
Годвінсон
(поспішно)
Показувати я не вимагаю.
Р і ч а р д Чому ж? Я можу.
(Іде і дістає з шафи ту фігурку, що колись зліпив Деві.)
Ось вона, дивіться.
Дехто з громади не може вдержати сміху і захиляється за сусіда.
Джірімая Ортвін (тихо до свого сусіда Фільдінга)
Я б се пізнав не тільки по одежі.
Годвінсон
(гнівно)
Гадаєте, він послух вашій волі тим об’явив, що показав оце?
Коли його безчельний, ниций вчинок не знайде осуду з руки громади, то я прийму собі се за ознаку, що час мені шукать деінде місця, де б голову тружденну прихилити, бо тут її неславою вкривати усякий блазень може безборонно.
К а л е б
Спокійся, гідний вчителю, будь певен, що ми тебе на глум не віддамо молодикам.
(Бере в руки фігурку Годвінсона.)
Ти, Річарде, признайся, з яким ти заміром зробив сю постать?
Річард мовчить. В сю хвилину в хату входять Д ж е н н і і Деві і спиняються коло порога. Деві остовпів, угледівши свою фігурку в руках Калебових.
Ми розумієм так твоє мовчання, іцо ти нічим не можеш оправдатись, бо тямиш всю гидоту свого вчинку.
І наша рада батьківська тобі направить каяттям свою нечемність. Учитель наш, ти знаєш, братолюбний, і він тобі простить по-християнськи, як ти його прилюдно перепросиш.
Годвінсон ( поспішно)
А сю фігурку знищиш.
К а л е б (до Годвінсона)
Вже ж, не як.
(До Річарда.)
Тут, сину, довго думати нема що.
От приступи, гречненько уклонися, скажи: «Згрішив я, батьку, перед богом і проти тебе». Що ж? Чого уводиш?
Р і ч а р д Я перепрошувать його не буду.
К а л е б То, значить, буде суд.
Річард схиляє голову на знак згоди.
Деві
(з поривом)
Се я зробив!
Зовсім не дядько Річард!
Годвінсон (до Деві)
Справді, хлопче? А хто ж тебе навчив таке робити?