Выбрать главу

Та ж я отецький син, ще й одинак!

Я спадок мав від батька: виногради, і ниву добру, і садок, і дім.

Все мав я в Каріоті. Ну, тепер там послідущі з того багатіють, а я...

(Хапає знов мотику і злісно б'є нею по твердій землі, крешучи іскри з каміння.)

Прочанин

(з деяким спочуттям)

Чому ж се ти позбувся спадку?

А може, ти, пробач, його розтринькав, як то буває молодечий звичай?..

Ю д а (знов кидає роботу)

Ні, я не мав звичаїв молодечих, я статкував... і жалую про те!

Вже краще б я пропив ту батьківщину з гульвісами, з повіями, то мав би од них якусь утіху, добре слово...

Прочанин

Ей, хлопче мій, тих добрих слів і втіхи не надовго зажив би! Поки гроші, то поти й честь в кумпанії такій.

10 д а

Нехай би й так! А я ж обдерти дався до нитки, до шага,— і що ж я мав?

Яку я втіху мав? За жебраками носити торбу, хавтурки збирати, попихачем їм буть ні за спасибі!

І що я чув за те? Якеє слово?

(Наслідує чийсь голос.) «Лукавий! Маловіре!»

Прочанин

Хто ж се, хлопче,

так з тебе насміявся?

Юда

Хто?

(З притиском.)

Учитель!

Прочанин Отой, що ти продав?

Юда ( спалахнув)

Так! Я продав!

А він мене ограбував! Ні, гірше!

Він одурив мене!

Як одурив?

То він заволодів твоїм маєтком?

От після сього й вір отим пророкам!

Здавався ж він на гроші не жадібним, все тільки й говорив про царство боже...

Ю да

Отож! отож! Се й був той ятірець, куди він людські душі, наче рибу, ловив...

(з коротким, злісним сміхом) та й викидав на суходіл!

(Очевидно, імпровізує пародію на чиюсь промову.) «Жий, рибонько! Нащо тобі вода?

Глянь на пташки небесні у повітрі!

Чи ж їм не добре там?»

Прочанин

(сміється)

Ти лепсько вмієш

вдавати тую мову!

Ю д а ( похмуро)

Таж начувся її доволі! через вуха ллється! вилазить боком досі...

Прочанин

(зацікавлений, сідає знов на межі)

Ну, то як же, як саме видурив він в тебе статок?

Се варто знати, щоб остерігатись,— тепер їх розплодилось, тих пророків.

10 да

(мовчить який час, поглядаючи на прочанина, мов вагаю-чися звірятись йому, далі не видержує, і мова його проривається прудким, часто безладним потоком)

Се так було. Я їздив раз по рибу до вас в Капернаум — о, теє місто

далось мені взнаки! Був торг великий, і люду назбиралось звідусіль.

Та тільки я наблизився до торгу, як люди раптом в інший бік сунули, покинувши весь крам. Дивлюсь: на кручі, там, коло школи вашої, стоїть єссей чи назорей в одежі білій, з волоссям довгим, і держить промову.

З цікавості пішов і я послухать...

Ох, як він говорив! Який був голос!

Я пригадав те, що давно забув...

Згадав свою покійницю матусю, що я маленьким ще зоставсь без неї... Промовець говорив: «Ходіть до мене... я заспокою вас... я вас потішу...»

І я незчувся, як ряснії сльози мене умили — я ж не був плаксивий! — мені здалося, що нема для мене ріднішого над сього чоловіка і не було на цілім божім світі..*

Пауза.

З сусідами в той час я позивався за спаш, за оранку — річ світова! — і змучився ворогуванням людським, дрібною та щоденною сварнею — либонь, ще й тим я так тоді розм’як...

А тут він про любов став говорити — ти чув коли, як він про те балакав? Прочанин мовчки потакує головою.

То сам ти знаєш, що в такі хвилини і лютий ворог міг за брата здатись.

Прочанин

Таки се правда! Раз я сам простив сусідові образу, ще й чималу, після речей того пророка...

Ю да

(не слухав його)

Раптом

він річ повів про царство боже! Діду!

мені здалася тая ваша круча, неплідна, крейдяна, порогом ясним при божій брамі, що веде до раю.

Мені здавалось: тільки поступити за той поріг — і всі в едемі будем, як перші люди. «ІЦо нам заважає? — так думалось мені,— вже ж не боронить вогненний меч до того раю війстя.

Туди нас кличе, руки простягає, обійми розкриває янгол божий, а може, божий син!» Так, діду, справді не я один, либонь, тоді подумав, що він син божий... Глянув я на кручу і там, край ніг промовця, ще завважив гурток людей, чоловіків, жінок, усі вони дивились на промовця, а часом поглядали і на нас з осяйної своєї високості, їх погляди були такі щасливі, і горді, й приязні. «Оці живуть в раю господнім повсякчас!» — гадав я... Налинув дощ і перервав промову.

Я сів під накриття і думу думав. Скінчився дощ — я не згадав про покуп, ні, я пішов шукать того промовця.

Бодай би я життя був загубив, ніж мав його знайти! Та я знайшов його собі на лихо...

Прочанин

І йому!