Деві
То я ховавсь від мами і бабуні, вони ж сього не люблять.
Р і ч а р д
А від мене чого ж ховався? Бач, який ти, Деві!
Д еві
Соромився показувать таке, то все було погане.
Р і ч а р д
(придивляючись до фігурки)
От що, Деві, у нього має бути довший ніс і голова похнюплена...
Деві
Се правда.
Так можна ще поправити, хліб свіжий.
Р і ч а р д ....і набік схилена
(поправляє)
отак, а руки на книжці зложені...
Деві
Ні, в книжку палець заложений, мов закладка на тексті.
(Передраоютоє гугнявим голосом.) «Десятий розділ, перший вірш Осії...» *. ( Сміється.)
От якби я вмів так ліпить, як ти!
Я б їх усіх зробив: старую Стоклі, оту сову в великих окулярах, що не дає в неділю в паці грати, гладкого Діка, як співає гімна, наморщившись, мов яблуко печене.
Р і ч а р д Чого тобі все хочеться таких?
Деві
Бо я люблю, щоб смішно.
Р і ч а р д
А щоб гарно?
Хіба не любиш?
Деві
Ні, чом не люблю, та тільки то вже видумати треба, куди мені...
(Лащиться до Річарда.)
Дай подивитись, дядьку, на те, що ти ліпив на кораблі.
Р і ч а р д
Тобі цікаво?
Деві Вже ж!
Р і ч а р д
Ну, то достань,
отам у шафі.
Деві (біля шафи)
Можна й те достати, що ти з Італії привіз?
Р і ч а р д
Не руш.
Ну, що ж ти робиш там?
Деві
Читаю напис, та по-латині трудно розібрати.
(Читав помалу.)
«Pereat mundus, fiat ars». Що значить?
Р і ч а р д «Хай згине світ, а хист хай буде».
Д еві
Хист?
Р і ч а р д
Ну так, скульптура, музика, малярство... Д е в і
Я розумію. Хто ж се так казав?
Р і ч а р д
Та се було таке собі прислів’я в Венеції у скульпторськім гурті, де й я прийнятий був.
Д еві
От, певне, дядьку,
там весело шилось!
Р і ч а р д
Так, так, мій хлопче... Деві
І як ти міг покинути той гурт?
Р і ч а р д
А хто ж би визволив з біди без мене і хто ж би годував у сьому краю твою бабуню, й маму, і тебе?
Деві
Я й сам собі як-небудь дав би раду.
Р і ч а р д
Отак, як батько твій?
Деві
Ой татко, татко! Скажи, за що вони його забили?
Р і ч а р д
За книжку.
Деві Що ж в тій книжці?
Р і ч а р д
Там писав він,
що образів не треба поважати, що англіканська церква нечестива...*
Деві
Але ж се правда! То ж бабуня каже, що і в Святім письмі виходить так!
Р і ч а р д Ти думаєш, за правду не карають?
Деві з фігуркою в руках мовчки задумався.
Дж енні Кембль (молоденька дівчина в дуже простому вбранні. Ввіходить і спиняється на порозі)
Ах, вибачайте! Ви самі?..
Р і ч а р д
Будь ласка!
Матуся й Бела хутко прийдуть, панно.
Дженні стоїть, мне рубчик з фартушка, засоромлена, але не йде
з дверей.
Деві
(дивиться на фігурку, що в руках, потім на Дженні) Дивіться, панно Дженні, ваш портрет! Дженні
Де?
(Поступає вперед.)
Деві
Ось!
Дженні (удає, ніби не бачить подібності)
Який там мій портрет? Убрана, немов принцеса.
Річард
Та хіба ж убрання найперша річ? І ви б могли убратись принцесою.
Д ж е н н і
Та де вже там мені!..
Я проста дівчина...
Річард
Повірте, панно, ніхто б не здивувавсь, якби побачив в такім убранні вас.
Д ж е н н і
О пане майстре, ви звикли дамам править компліменти.
Річард
Чому гадаєте, що звик?
Д ж е н я і
Авжеж,
ви все були в блискучім товаристві, часами й при дворі у короля.
Річард
У королівських малярів, скажіте!
Д ж е н н і
Однаково! До двору пишні дами приходять і портрети замовляють...
Деві
Ет, що то! Якби ви коли почули, як стане дядько правити про бали, комедії та всякі маскаради, що він набачив по світах. Ото є що послухать!
Річард Не плещи-бо, Деві!
Дженні (до Деві)
Ти думаєш, що дядькові цікаво оповідать для мене?
Р і ч а р д
Панно Дженні, аби я знав, що вам цікаво слухать...
Дженні Людей бувалих кожен слухать радий.
Деві
Ох, дядьку, розкажи про карнавал в тім місті на воді... Ну, як то зветься?
Р і ч а р д
В Венеції?
Деві
Так! Так!
Дженні
Там, кажуть, гарно.
Р і ч а р д
Царицею морей звуть теє місто, а я б назвав колискою краси.
Коли, бувало, я в блакитні ночі дививсь на теє мармурове місто, мені здавалось, мов не руки людські оті палаци білі мурували, а що вони самі знялися з моря, от, як встають сріблясті тумани...
Дженні слухає уважно, спершись на коминок. Річард задививсь на
неї і спинивсь.