Я їм не бачив ні кінця, ні краю...
Уже я знав, чого ті речі варті:
«Я заспокою вас... я вас потішу...» Аякже, сподівайся! Він здалека спокоєм і потіхою манив, а скоро хто було розвісить вуха і справді піде з ним, як я дурний, тому таке ярмо він клав на шию, що аж додолу гнуло. Він любив байками й загадками говорити; отож було не смій його спитати, як то є звичай між учениками: «Учителю, що значить сеє слово?» — він зараз попадав у нетерплячку: «Лукавий роде! Доки буду з вами? Сліпорожденні! Дивляться й не бачать!» І все такі слова вразливі, гострі, що краще б він уже налаяв просто, ніж так пекти аж до живого серця.
Прочанин
Проте ж таки за ним ходили люди, не кидали,— відай, було їм добре.
Були такі, що й роду відреклися.
Я сам таких в Капернаумі знав.
Була там молодичка, Саломея наймення їй,— покинула дітей і чоловіка; інша знов, Сусанна, багата відданиця, молоденька і роду чесного — за ним пішла, не боячись неславрі й поговору.
(зневажливо)
Не говори мені про те жіноцтво!
Жінки, як ті собаки,— раз погладь, а потім хоч щодня лупцюй, все стерплять! та й руки ще лизатимуть...
Прочанин
Ну, добре, та ж не самі жінки, ба й чоловіки, як сам ти згадував, були щасливі, в ногах у нього сидячи.
Ю д а
Мана!
Не царство боже, ні — скоріше пекло було у тім гурті! Яка там заздрість, ти й здумати не можеш! Кожен важив на перше місце побіля Мессії, на перше, не інакше! І для того терпів усю зневагу, все приймав.
Учитель мав улюбленців між нами,— ми, зуби зціпивши, їм догоджали, щоб приподобитись йому хоч тим.
І я ж, поки ще царства сподівався, все залюбки терпів, а потім мусив терпіти й без надії — де б я дівся? — хоч день і ніч я голову сушив, як вирватися з того царства глуму, де не мені народи слугували, а я служив відметам всіх народів...
І знаєш, діду, що ніхто ніколи не міг його задовольнить. Якось він при вечері кинув нам у вічі такі слова: «Ось, пийте кров мою!
Ось, їжте тіло!» Боже помсти правий!
Чия ж то кров була, як не моя?
Чиє ж було то тіло?! Гіркий сором гнав кров з мого лиця, я з тіла спав, як жебрав їм того вина та хліба...
Було тобі піти куди хоч в найми, щоб вирватись од них...
Ю д а
Куди? До кого? Цікавий знати, хто мене прийняв би! Голота нас любила, а заможні не прийняли б за наймита такого, що був учеником — ба ні, слугою! — їх ворога.
Прочанин
Вже правда — ти попався,
неначе в пастку миш! І як ти жив там!
Ю да
Либонь, не райське щастя відбивалось в моїх очах! Учитель те завважив.
Він поглядів понурих не любив.
Він звик, щоб ми, як песики, лагідно йому дивились в вічі та ловили його слова. І він мене почав словами дошкулять. Напроти мене він байку склав про гостя, що понурий та нечупарний втисся на весілля і з соромом був вигнаний. Дедалі про зрадників почав заводить річ: чи руку покладу на стіл — він каже:
«Ось зрадницька рука побіля мене»; чи хліб у страву я вмочу — знов слово: «Сьогодні зрадник хліб вмочав з нами», було, не дивлячись на мене, каже, мов ненавмисне, але всі навколо на мене витріщалися одразу, неначе я одмінок був між ними...
(Задумується. Потім здіймає голову вгору.)
Що він посіяв, те й пожав! Сам винен!
(Знов задумується. Раптом шпарко, напосідливо.) Нічого в світі я не мав, крім нього,— хіба ж не мав я права знов зміняти
його на те добро, що я втеряв з його причини?
Прочанин
А як же ти зробив се?
Ю д а А як би ти зробив?
Прочанин
Хіба я знаю?
Я зроду ще не продавав людей.
Ю д а (з понурим жартом)
Так само продають їх, як і все, як гуси, як худобу: поторгують і вдарять по руках. Ти ж думав як?
А потім з рук у руки віддають їх тому, хто купить. От і все. Не бачив?
Прочанин А як же ти віддав його, як саме?
Ю д а
(зненацька роздратований)
Та що ти, мов суддя, мене питаєш? Мені вже се обридло!
Прочанин (здвигає плечима)
Річ твоя!
Не хочеш — не кажи. А тільки, знаєш, погана чутка йде про тебе в людях, що ніби ти його поцілував, як зраджував.
Ю д а (уперто)
І він мене теж зрадив!
Цілуючи?
Ю д а
(злісно і вкупі з жалем)
Ні, він мене ніколи не цілував.
Прочанин А ти його?
Ю да ( люто )
Гей, діду!
Кажу тобі, доволі вже балачок!
Прочанин (встає)
Коли ти справді отаке плюгавство вчинив, то краще вже тобі мовчати.
(Лагодиться йти.)
Ю д а (поспішно) -
А може ж, я таки його любив?
А може ж, я хотів з ним попрощатись?
Прочанин
(обертається знов до Юди. З крайнім презирством)