Йоганна
Хусо,
чи правда се?
Авжеж, убрання гарне.
А втім, сама побачиш.
(До Сабіни.)
Принеси.
Сабіна виходить.
Й о г а н н а
Не про красу одежі я питала,— ти ж розумієш, Хусо.
X у с а
Я не хочу нічого розуміти, а тобі мене допитуватись не пристало.
Ти одіж продала, для кого хтіла, а я купив, кому хотів. Тепер же повинна б ти мені ще й бути вдячна, бо маєш в чому вийти до гостей,— вони ж не знатимуть, що то з рабині. Прикраси в тебе є?
Й о г а н н а
Нема нічого.
X у с а
То йди до матері та попроси у неї перли, діадему, персні, заушниці, обручки й пояс. Чуєш? -Чому ж не йдеш?
Й о г а н н а ( благаючи)
Хузане, не примушуй
мене покрас у матері просити!
X у с а
А в кого ж їх просити? Може, бігти десь по сусідах позичати? Зараз іди до матері!
Йоганна йде, як на муку.
С а б і н а (приносить одежу)
Ось, пане, одіж.
(Хоче йти.)
X У с а
Стривай, поможеш пані зачесатись по-римському.
С а б і н а
Нехай звелить мій пан мені крутити жорна, кіз доїти, носити воду,— все те буде легше, аніж прислужницею бути в пані.
X у с а
Чого ж се так? Хіба вона лиха?
С а б і н а Господь не допустив.
X у с а
То й пе видумуй.
Я не на те учу рабинь по-римськи, щоб потім їх скотарками робити.
(Підходить, бере її за підборіддя і підводить їй похилене обличчя вгору.)
Се ти лиха за одіж? Не журися!
Я кращу справлю!
(Пригортає її.)
С а б і и а
(злегка пручається, поглядаючи на двері)
Шкода втрати, пане, бо є кому тепер гостей вітати і без твоєї слугівниці.
X у с а ( усміхається)
От що!
Ба з того вже тепер ніхто не винен!
Се ж, може, й краще. Ти збулась клопоту, та й я вже думати не потребую.
І вір мені, що се далеко ліпше — такою буть рабинею, як ти, ніж панею такою, як Йоганна.
С а б і н а
Мені про те не личить розважати, бо хто ж така твоя рабиня? Пан мій все краще знає. Пан мій сам воліє приставником тетрархові служити, ніж бути на тетрарховому місці.
То божа воля — треба їй коритись.
X у с а
Сабіно! Гей, не будь така лукава!
Не доведе тебе се до добра!
С а б і н а
Хіба твоя рабиня що сказала?
Міряються поглядами.
Увіходить Йоганна, бліда як смерть, у руках у неї покраси,
X у с а (до Йоганни)
Все є? Гаразд. Тепер іди вбирайся.
Сабіно, поможи.
Йоганна (тихо)
Я сама...
X у с а
А я кажу — Сабіиа хай поможе, бо ти ж сама, либонь, того не знаєш, яка тепера поведінка в Римі на зачіски. А Марція вже звісно доглядиться, якщо не до ладу в уборах буде,— я ж того не хочу, щоб нас почесна гостя осудила.
С а б і и а (до Йоганни, облесливо)
Нехай дозволить владарка покласти крихіточку їй фарби на обличчя, бо трішечки здороження помітно.
Твоя рабиня вже доложить хисту: всі зморщечки отут попри очицях, навколо вустоньків і між брівками чудово замалює, зробить церу таку свіженьку, як була колись!
Й о г а н н а
(неживим голосом)
Ходім; роби, що хочеш.
X у с а
Тільки швидше!
Йоганна виходить, за нею Сабіна з одежею.
Раб
(з'являється на порозі)
Прибув високородиий Публій в гості!
X у с а
З дружиною?
Раб
Сам, без жони прибув.
Ху с а
(стиха до себе, заклопотаний)
Що за притичина?..
Раб тим часом розсовує запони, що закривали середній вхід до кімнати; одкриваються сіни й видко, як у них вступає знадвору Публій. Він ще молодий чоловік, але поважний рухами й виразом обличчя; тога на ньому так уложена, як личить людині значно старішій,— широкими заломами і спущена в подолі низько, мало не до п’ят.
Публій (ще з сіней)
Здоров, Хузане!
X у с а
(кидається йому назустріч)
Щасливий надмір, що тебе вітаю!
(Веде Публія за руку до порога світлиці, на порозі випускає руку, вклоняється й пропускає гостя наперед, роблячи руками рухи люб'язного запрохування. Потім, посадовивши Публія на кріслі, сам сідає напроти нього на
дзиглику.)
Чому ж твоя високородна пані мене, свого раба, не вшанувала, як намірялась?
П у б л і й (по хвилі намислу)
Гм... скажу по правді, ми вибрались удвох, але жона лишилась там, коло міської брами.
X у с а (стурбовано)
Чого? Що сталося?