Деві
Ну, далі, дядьку! Що ж ти не говориш?
Річард Дай ножика і дерева.
Деві
Навіщо?
Річард
Стругатиму, так розмовлять зручніше.
(Деві дає, Річард струже, поглядаючи на Дженні.) ...Бувало, мріють чорнії гондоли, вітрилами срібляться кораблі, од видноколу плинучи до міста,— мені здавалось, мов таємні зорі Венеції в дарунок посилають найкращі мрії, а вона приймає їх обережно і колише тихо, тихесенько, щоб не сполохать їх...
(Дерево раптом ламається в нього в руках, він з досади кидає його в вогонь.)
Дай глини, Деві.
Деві
Простої тієї?
Річард
Та хоч тії.
Деві йде за двері і хутко вертається з глиною.
Річард
(говорить без Деві, потім, не спиняючи розповіді, бере глину і править далі, виліплюючи щось із глини)
Бувало, так і ранок застане, як дивлюсь на чарівницю, що люди звуть Венеція. Як тільки ударить перший промінь сонця в мури, вони спалахнуть золотим пожаром, а море враз неначе засміється, прокинувшись і вгледівши красу цариці пишної. Найкраще бачить її в той ранній час на сході сонця, поки в ній люди ще не повставали, а деякі ще тільки повкладались —
Венеція не любить спать вночі,— в таку годину мармур оживає,
і на будинках люд камінний статуй, немов якусь містерію вдає.
І міняться обличчя мармурові, немов живі, під сонячним промінням.
Вродливий люд! Недарма прості люди вигадують, що то русалки й нікси * із моря вирнули й зійшли на мури, щоб глянути, чи дуже світ широкий, та й так на гарне місто задивились, що і незчулись, як сховався місяць.
Тут сонце стрелило промінням гострим, і вмить русалки всі покам’яніли, бо їм не вільно глянути на сонце.
Деві
Русалки справді в морі є?
Р і ч а р д
Для того,
хто вірить в них, то є.
Деві
Я буду вірить,—
тоді побачу їх?
Р і ч а р д
Побачиш, певне.
Д ж е н н і
А татко каже, гріх в такеє вірить.
Р і ч а р д
А коли віриться?
Д ж е н н і
Читать Святе письмо, і розум просвітиться.
Р і ч а р д
Але мрія
зостанеться.
Входять Едіта й Крістабель; з ними Годвінсон і Д ж о -шуе Кембль, обоє коротко обстрижені, Годвінсон у довгополій одежі не то ученого, не то духовною, Кембль у простому пуританському вбранні,
Г одвінсон Мир сьому дому!
Річард встає, мовчки вклоняється. Деві і Дженні відходять набік, Дженні вітається з жінками. Деві ховається в ванькир.
К е м б л ь Мир вам!
Річард
Як маєтесь, шановний пане Кемблю?
К е м б л ь
(не відповідаючи Річардові, до Дженні)
Ти тут чого?
Дженні
(змішавшись)
Я тільки що прийшла...
До пані Крістабелі...
К е м б л ь (поглядаючи на Річарда)
Слухай, дочко, ти теє «панькання» мені покинь.
Ми всі брати і сестри у Христі, і всім повинна просто «ти» казати, хоч би й самому королеві. Тямиш?
Дженні Я розумію, татку.
К е м б л ь (до Річарда)
Ти, молодче, либонь, не звик до нашої простоти, але й тобі пора вже забувати звичаї нечестиві.
Річард Я й не мав їх.
Годвінсон
Хто між папістами * пробув три роки, той їх звичаї чей же переймав.
Р і ч а р д
Італія від нас одстала в вірі, але звичаю може й нас навчити.
Е д і т а (до Крістабелі)
Ти там прилагодь братові полудень, бо як іти, то треба вже збиратись.
Крістабель заходжується коло печі. Дженні помагає їй, вони стиха
розмовляють.
Р і ч а р д
Куди се? Я нікуди не збираюсь.
К е м б л ь
Ми се тепера врадили на зборі, щоб батьку Годвінсону дім поставить.
Р і ч а р д
Мені здавалось...
Годвінсон
Так, я маю хату, але громада з добрості своєї замість хатини кам’яницю хоче для мене збудувать. Не так для мене — я б сам на те не згодився ніколи,— як, власне, для громадського добра, бо в мене будуть люди по суботах збиратися на бесіди побожні.
Тепер се при тісноті невигідно.
Хоч я казав громаді: шкода праці...
К е м б л ь
Та що там, батьку, як уся громада та рушить шарварком, то і недовго триватиме та праця. До зими, либонь, скінчиться.
Р і ч а р д
Та зима вже хутко.
І то навряд, щоб громадяни всі могли на сю роботу стать.
Кембль
Чому ж би?
Р і ч а р д
Бо ще не всі собі оселі мають.
Е д і т а
Зате для всіх нас вогнище духовне горітиме в учителя оселі.
Кембль
Так, Річарде, бери своє начиння і хлопця...
Р і ч а р д
Хлопець дуже притомився, та й він малий для шарварків громадських.
Кембль
Ну, сам приходь.
Р і ч а р д
Не знаю, чи прийду.
Кембль
Чому ж не знаєш?
Р і ч а р д