Хуса каменів з жаху. Йоганна дивиться просто в вічі Марції, але та спокійно править далі.
Була, напевне, барва натуральна, бо то була простачка, а вони ж коли й фарбують, то звичайно бридко, от, чимсь таким рудим. А те волосся було — нестеменісінько, як в тебе.
Обличчя я не бачила.
Хуса зітхає з полегшенням.
Бо жінка
лежала ницьма, розпростершись долі, немов без пам’яті, а може, п’яна, і всю її — волосся покривало, як мідяним щитом. Один розп’ятий, конаючи, щось крикнув, певне, з болю.
Тут жінка почала волосся рвати,
без крику, без ридання, так як мичку, мов їй і не боліло. Скрізь навколо його розносив вітер. Чиста шкода, як тії люди вроди не шанують!
І що за дикий звичай — виявляти так неподобно тугу?
(Завваоюає, що Йоганна відхилилась і закрила очі з виразом глибокого страждання.)
Що з тобою?..
Тобі недобре?.. Дати камфори?
(Дістає з мішечка, що при поясі, шматочок камфори і дає понюхати Йоганні.)
Я ще з конвалії тут маю ліки.
Ось випий, се на серце дуже добре.
(Подає маленький слоїчок Йоганні, тая не бере й хитає головою, що не треба. Марція з ображеним видом хоче сховати слоїчок у мішечок.)
Коли не треба, я не накидаюсь...
X у с а (суворо)
Йоганно, випий і подякуй пані!
(Бере з столика невеличку чарку, наливає ліки, взявши їх з поклоном від Марції, і подав Йоганні. Йогомна тремтячими руками бере чарку і випиває ліки.)
Марція А що? Вже ліпше? Правда, помічне?
X у с а
(нахилившись до жінки, мов з уважності, шепоче грізно) Та дякуй же!
Йоганна (слабким голосом)
Я дякую... Вже ліпше...
Марція (до Публія)
Се дивно, як тут всі бояться крові і всяких мук! Згадати — зараз млості!
П у б л і й (до Хуси)
Цікавий, чим ви бавите народ?
Ні гладіаторських боїв, ні цирку, ані театру навіть! Вряди-годи когось там розіпнуть — ото і все?
М а р ц і я
Та й гарного нічого не вбачаю у тих розп’яттях — витягнене тіло, опухлі руки й ноги...
(До Йоганни, що знов має мучений вираз.)
Знов недобре?
Й о г а н н а (робить зусилля й гамує свою муку)
Щось... голова болить...
М а р ц і я
Яка ти квола!
А знаєш, то тобі ще, може, вадить, що ти такі важкі покраси носиш.
Сей пояс кований — який тягар!
Або й такі обручки — се ж кайдани!
На голові десь півталанта злота,— не дивно, що вона тобі болить.
Та й перли річ нелегка, я те знаю.
Се, певне, теж такий краєвий звичай? Хвала богам, що в Римі вже немає такої поведінки.
X у с а
(під час мови Марції з досади кусає губи)
Се матуся її примусила отак убратись.
Звичайно, мати, як стара людина, не розбирає, що в часи новітні не можна звичаїв старих держати.
Я сам казав: навіщо се? Та мати вражається, коли в її клейноди невісточка кохана не вбереться.
(Показує на покраси.)
Се речі все, як бачиш, старосвітські.
Про тії перли є у нас в родині переказ, що аж триста водолазів втопилося, шукаючи їх в морі.
М а р ц і я
(придивляється до перлів, що на Йоганні) Цікаво!.. Що ж, намисто непогане.
Хуса подає Йоганні знак очима, щоб віддала Марції намисто.
Й о г а н н а
(здіймає намисто з шиї й подає з поклоном Марції) Прошу, прийми на спомин про гостину.
М а р ц і я
(ледве гамує жадібну втіху, беручи перли. До Йоганни, значно привітніше, ніж досі)
Хоч я й не дуже в сих речах кохаюсь, та пам’ятка від любої Йоганни, хоч би яка, для мене завжди мила!
(Надіває намисто.)
Хуса
Вшануй, пречесна пані, і мене, приятельки твоєї чоловіка, зволи прийняти в дар від мене віллу, що не здалась очам твоїм нікчемна.
П у б л і й (до Марції)
Ти пам’ятаєш? Там в гаю, за містом.
М а р ц і я (спалахує радощами)
Ах, тую!.. Я не хочу ображати гостинності твоєї, гречний пане.
Адже, по східному звичаю, гості не сміють відмовлятись від дарунків, бо то була б господарям образа?
Ху с а
Авжеж, такий у нас ведеться звичай. І я безмірно вдячний за уважність до мене й до звичаїв мого люду.
М а р ц і я
Коли б же я могла надію мати, що ми вас привітаємо у Римі!
П у б л і й
Наш друг у Римі буде незабаром в одній поважній справі.
М а р ц і я
Дуже мило!
(До Хуси.)
Конечне ж мусиш і Йоганну взяти,— я покажу їй всі пишноти Риму!
X у с а
Чи варті ж ми такої шани, пані?
П у б л і й
Я певен, що і в цезаря в палатах саронську квітку не морози стрінуть.
М а р ц і я