Перше Кого ти тут шукаєш?
«Той, що греблі рве»
Тую Русалку, що покохав я змалку, бо водяній царівні нема на світі рівні!
Збігав я гори, доли, яри, ізвори,— милішої коханки нема від озерянки.
Зіб’ю всю вашу воду, таки знайду ту вроду!
(Бурно мутить воду.)
Потерчата
Ой леле! не нуртуй!
Хатинки не руйнуй!
Печера в нас маленька, що збудувала ненька.
Убога наша хатка, бо в нас немає татка...
(Чіпляються йому за руки, благаючи.) Ми спустимось на дно, де темно, холодно, на дні лежить рибалка над ним сидить Русалка...
«Той, що греблі рве»
Нехай його покине!
Нехай до мене зрине!
Потерчата поринають в озеро,
Виплинь же, мила!!
Русалка випливає і знадливо всміхається, радісно складаючи долоні. На ній два вінки — один більший, зелений, другий маленький, як коронка, перловий, з-під нього спадає серпанок.
Русалка Се ти, мій чарівниченьку?!
«Той, що греблі рве»
( грізно)
Що ти робила?
Русалка
(кидається немов до нього, але пропливає далі, минаючи
його)
Я марила всю ніченьку про тебе, мій паниченьку!
Ронила сльози дрібнії, збирала в кінви срібнії, без любої розмовоньки сповнила вщерть коновоньки...
(Сплескує руками, розкриває обійми, знов кидається до нього і знов минає.)
Ось кинь па дію червінця, поллються через вінця!
(Дзвінко сміється.)
«Той, що греблі рве»
( з’їдливо)
То се й у вас в болоті кохаються у злоті?
Русалка наближається до нього, він круто відвертається від неї, виром закрутивши воду.
Найкраще для Русалки сидіти край рибалки, глядіти неборака
від сома та від рака, щоб не відгризли чуба.
Ото розмова люба!
Русалка
(підпливає близенько, хапає за руки, заглядає в вічі) Вже й розгнівився?
(Лукаво.)
А я щось знаю, любчику, хороший душогубчику!
(Тихо сміється, він бентежиться.)
Де ти барився?
Ти водяну царівну зміняв на мельниківну!
Зимові — довгі ночі, а в дівки гарні очі,— недарма паничі їй носять дукачі!
(Свариться пальцем на нього і дрібно сміється.) Добре я бачу твою ледачу вдачу, та я тобі пробачу,
бо я ж тебе люблю!
(З жартівливим пафосом.)
На цілу довгу мить тобі я буду вірна, хвилину буду я ласкава і покірна, а зраду потоплю!
Вода ж не держить сліду від рана до обіду, так, як твоя люба, або моя журба!
«Той, що греблі рве»
(поривчасто простягає їй обидві руки)
Ну, мир-миром!
поплинем понад виром!
Русалка (береться з ним за руки і прудко кружляє)
На виру-вирочку, на жовтому пісочку,
в перловому віночку зав’юся у таночку!
Ух! Ух!
Ухкають, бризкають, плещуть. Вода б’ється в береги, аж осока шумить, і пташки зграями зриваються з очеретів.
Водяник
(Виринає посеред озера. Він древній, сивий дід, довге волосся і довга біла борода всуміш з баговинням звисають аж по пояс. Шати на ньому — барви мулу, на голові корона із скойок. Голос глухий, але дужий)
Хто тут бентежить наші тихі води?
Русалка з своєю парою спиняються і кидаються врозтіч.
Стидайся, дочко! Водяній царівні танки заводити з чужинцем?! Сором!
Русалка
Він, батьку, не чужий. Ти не пізнав?
Се ж «Той, що греблі рве»!
В о д я н и к
Та знаю, знаю! Нерідний він, хоч водяного роду.
Зрадлива і лукава в нього вдача.
Навесні він нуртує, грає, рве, зриває з озера вінок розкішний, що цілий рік викохують русалки, лякає птицю мудру, сторожку, вербі-вдовиці корінь підриває і бідним сиротятам-потерчатам каганчики водою заливає, псує мої рівненькі береги і старощам моїм спокій руйнує.
А влітку де він? Де тоді гасає, коли жадібне сонце воду п’є із келиха мого, мов гриф неситий, коли від спраги никне очерет, зоставшися на березі сухому, коли, вмираючи, лілеї клонять до теплої води голівки в’ялі?
Де він тоді?
Під час сеї мови «Той, що греблі рве» нишком киває Русалці, ваблячи її втекти з ним по лісовому струмку.
«Той, що греблі рве»
(з укритою насмішкою)
Тоді я в морі, діду.
Мене на поміч кличе Океан, щоб не спило і в нього чашу сонце.
Як цар морський покличе — треба слухать.
На те є служба,— сам здоровий знаєш.
Водяник
Еге ж, тоді ти в морі... А мені, якби не помагав мій друг одвічний, мій щирий приятель осінній дощик, прийшлось би згинуть з парою!
«Той, що греблі рве» незамітио ховається в воду.
Русалка
Татусю!