Та що ти, дівчино? Чи я розбійник?
Я тільки хтів собі вточити соку з берези.
Мавка
Не точи! Се кров її.
Не пий же крові з сестроньки моєї!
Л у к а ш
Березу ти сестрою називаєш?
Хто ж ти така?
Мавка
Я — Мавка лісова.
Л у к а ш
(не так здивовано, як уважно придивляється до неї)
А, от ти хто! Я від старих людей про мавок чув не раз, але ще зроду не бачив сам.
Мавка А бачити хотів?
Л у к а ні
Чому ж би ні?.. Що ж,— ти зовсім така, як дівчина... ба ні, хутчій як панна, бо й руки білі, і сама тоненька, і якось так убрана не по-наськи...
А чом же в тебе очі не зелені?
(Придивляється.)
Та ні, тепер зелені... а були, як небо, сині... О! тепер вже сиві, як тая хмара... ні, здається, чорні, чи, може, карі... ти таки дивна!
Мавка
(усміхаючись)
Чи гарна ж я тобі?
Л у к а ш ( соромлячись)
Хіба я знаю?
Мавка ( сміючись)
А хто ж те знає?
Л у к а ні (зовсім засоромлений)
Ет, таке питаєш!..
Мавка (щиро дивуючись)
Чому ж сього не можна запитати?
Он бачиш, там питає дика рожа:
«Чи я хороша?»
А ясень їй киває в верховітті: «Найкраща в світі!»
Л у к а ш
А я й не знав, що в них така розмова. Я думав — дерево німе, та й годі.
Мавка Німого в лісі в нас нема нічого.
Л у к а ш Чи то ти все отак сидиш у лісі?
Мавка Я зроду не виходила ще з нього.
Л у к а ш А ти давно живеш на світі?
Мавка
Справді,
ніколи я не думала про те...
(Задумується.)
Мені здається, що жила я завжди...
Л у к а ш
І все така була, як от тепер?
Мавка
Здається, все така...
Л у к а ш
А хто ж твій рід? Чи ти його зовсім не маєш?
Мавка
Маю.
Є Лісовик, я зву його: «дідусю», а він мене: «дитинко» або «доню».
Лукаш То хто ж він — дід чи батько?
М а в к а
Я не знаю.
Хіба не все одно?
Л у к а ш (сміється)
Ну, та й чудні ви отут у лісі! Хто ж тобі тут мати, чи баба, чи вже як у вас зовуть?
Мавка
Мені здається часом, що верба, ота стара, сухенька, то — матуся.
Вона мене на зиму прийняла і порохном м’якеньким устелила для мене ложе.
Л у к а ш
Там ти й зимувала?
А що ж ти там робила цілу зиму?
Мавка
Нічого. Спала. Хто ж зимою робить?
Спить озеро, спить ліс і очерет.
Верба рипіла все: «Засни, засни...»
І снилися мені все білі сни: на сріблі сяли ясні самоцвіти, стелилися незнані трави, квіти, блискучі, білі... Тихі, ніжні зорі спадали з неба — білі, непрозорі — і клалися в намети... Біло, чисто попід наметами. Ясне намисто з кришталю грає і ряхтить усюди...
Я спала. Дихали так вільно груди.
По білих снах рожевії гадки легенькі гаптували мережки, і мрії ткались золото-блакитні, спокійні, тихі, не такі, як літні...
Лукаш
(заслухавшись)
Як ти говориш...
Мавка Чи тобі так добре?
Лукаш потакув головою.
Твоя сопілка має кращу мову.
Заграй мені, а я поколишуся.
Мавка сплітає довге віття на березі, сідає в нього й гойдається тихо, мов у колисці. Лукаш грає соло мелодії № б, 7 і 8, прихилившись до дуба, і не зводить очей з Мавки. Лукаш грає веснянки. Мавка, слухаючи, мимоволі озивається тихесенько на голос мелодії № 8, і Лукаш їй приграє вдруге мелодію № 8. Спів і гра в унісон.
Мавка
Як солодко грає, як глибоко крає,
розтинає білі груди, серденько виймає!
На голос веснянки відкликається зозуля, потім соловейко, розцвітає яріше дика рожа, біліє цвіт калини, глод соромливо рожевіє, навіть чорна безлиста тернина появляє ніжні квіти.
Мавка, зачарована, тихо колишеться, усміхається, а в очах якась туга аж до сліз; Лукаш, завваживши те, перестає грати.
Лукаш Ти плачеш, дівчино?
Мавка
Хіба я плачу?
(Проводить рукою по очах.)
А справді... Ні-бо! то роса вечірня.
Заходить сонце... Бач, уже встає на озері туман...
Лукаш Та ні, ще рано!
Мавка
Ти б не хотів, щоб день уже скінчився?
Лукаш хитає головою, що не хотів би.
Чому?
Лукаш Бо дядько до села покличуть.
Мавка А ти зо мною хочеш бути?
Лукаш киває, потакуючи.
Бачиш,
і ти немов той ясепь розмовляєш.
Лукаш ( сміючись)
Та треба по-тутешньому навчитись, бо маю ж тута літувати.
Мавка (радо)
Справді?
Лукаш Ми взавтра й будуватися почнемо.
Мавка Курінь поставите?
Лукаш
Ні, моя^е, хижку, а може, й цілу хату.
Мавка
Ви — як птахи: клопочетесь, будуєте кубельця, щоб потім кинути.
Лукаш
Ні, ми будуєм
навіки.
Як навіки? Ти ж казав, що тільки літувати будеш тута.