Мавка
Ні, мене береза ніжно колихала.
Перелесник
А проте... здається... ти когось кохала?
Мавка
Ха-ха-ха! Не знаю!
Попитай у гаю.
Я піду квітчати дрібним рястом коси... (Подається до лісу.)
Перелесник Ой гляди! Ще змиють їх холодні роси!
Вітерець повіє, сонечко пригріє,
то й роса спаде!
(Зникає в лісі.)
Перелесник
Постривай хвилину!
Я без тебе гину!
Де ти? Де ти? Де і*
Біжить і собі в ліс. Поміж деревами якусь хвилину маячить його червона одіж і, мов луна, озивається: «Де ти? Де?..»
По лісі грає червоний захід сонця, далі погасає. Над озером стає
білий туман.
Дядько Лев і Лукаш виходять на галяву.
Лев (сердито воркоче)
Той клятий Водяник! Бодай би всох!
Я, наловивши риби, тільки виплив на плесо душогубкою,— хотів на той бік передатися,— а він вчепився цупко лапою за днище, та й ані руш! Ще трохи — затопив би!
Ну й я ж не дурень, як засяг рукою за бороду, то й замотав, як мичку, та ножика з-за пояса,— бігме, так і відтяв би! Та проклята ж пара — штурхіць! — і перекинула човна!
Я ледь що вибрався живий на берег,
І рибу розгубив... А, щоб ти зслиз!
(До Лукаша.)
А тут іще й тебе щось учепило,— кричу, гукаю, кличу — хоч ти згинь!
І де ти длявся?
Лукаш
Та кажу ж — був тута, вирізував сопілку.
Лев
Щось довгенько вирізуєш, небоже, сопілки!
Лукаш (ніяково) Або ж я, дядьку...
Лев
(усміхнувся і подобрів)
Ей! не вчись брехати, бо ще ти молодий! Язика шкода!
От ліпше хмизу пошукай по лісі, та розпали вогонь,— хоч обсушуся, бо як його таким іти додому?
Поки дійдем, ще й тая нападе — не тута споминаючи — цур-пек! — а потім буде душу витрясати...
Лукаш іде в ліс; чутно згодом, як він хряскає сухим гіллям.
Дядько Лев (сідає під дубом на грубу коренину і пробує викресати вогню, щоб запалити люльку)
Аякже! викрешеш! і губка змокла... і трут згубився... А, нема на тебе лихої трясці!.. Чи не наросла на дубі свіжа?
(Обмацує дуба, шукаючи губки).
З озера, з туману, виринає біла жіноча постать, більше подібна до смуги мли, ніж до людини; простягнені білі довгі руки загребисто ворушать тонкими пальцями, коли вона наближається до Лева.
Лев
(ужахнувшись)
Се що за мара?
Ага! вже знаю. Добре, що побачив!.. (Оговтавшись, виймає з кошеля якісь корінці та зілля і простягає назустріч марі, немов боронячись від неї. Вона трохи відступає. Він прочитує, замовляючи, дедалі все
швидше.)
Шіпле-дівице,
Пропаснице-Трясавице!
Іди ти собі на куп’я, на болота, де люди не ходять, де кури не піють, де мій глас не заходить.
Тут тобі не ходити, білого тіла не в’ялити, жовтої кості не млоїти, чорної крові не спивати, віку не вкорочати.
Ось тобі полинь — згинь, маро, згинь!
Мара подається назад до озера і зливається з туманом. Надходить Лукаш з оберемком хмизу, кладе перед дядьком, виймає з-за пазухи кресало й губку і розпалює· вогонь.
Лукаш
Ось нате, дядьку, грійтеся.
Лев
Спасибі.
Ти догоджаєш дядькові старому.
(Розпалює коло вогню люльку.)
Тепер що іншого!
(Вкладається проти вогню на траві, поклавши кошеля під голову, пакає люльку і жмуриться на вогонь.)
Лукаш
Якби ви, дядьку, якої байки нагадали.
Лев
Бач!
умалився!.. А ти б якої хтів?
Про Оха-Чудотвора? Про Трьомсина?
Лукаш
Такі я чув! Ви вмієте інакших, що їх ніхто не вміє.
Лев
(надумавшись)
Ну, то слухай:
Я про Царівну-Хвилю розкажу.
(Починає спокійним, співучим, розмірним голосом.) Якби нам хата тепла та люди добрі,
казали б ми казку, баяли байку до самого світу...
За темними борами, та за глибокими морями, та за високими горами, то єсть там дивний-предиввий край, де панує Урай.
Що в тому краю сонце не сідає, місяць не погасає, а ясні зорі по полю ходять, таночки водять.
Отож у найкращої зорі та знайшовся син Білий Палянин.
На личку білий, на вроду милий, золотий волос по вітру має, а срібна зброя в рученьках сяє...
Л у к а ш Ви ж про Царівну мали.
Лев
Та зажди!..
От як став Білий Палянин до літ доходжати, став він собі думати-гадати, про своє життя розважати:
«З усіх я, каже, вродою вдався, а ще ж бо я долі не діждався.
Порадь мене, Зірнице-мати, де мені пари шукати; чи межи боярством, преславним лицарством, чи межи князівством, чи межи простим поспільством?
Що хіба яка царівна та була б мені рівна...»