Ходіте, женчики! вже є полудень.
Килина
Та я своє скінчила, он Лукаш ніяк не вправиться.
Лукаш
Мені не довго.
Мати
Ну, то кінчай; а ви ходіть, Килинко!
Килина йде в хату. Двері зачиняються. Мавка виходить з-під
берези.
Л у к а ш
(трохи змішався, побачивши її, але .зараз оправився)
Ага, то ти? Ось дов’яжи снопів, а я піду.
Мавка В’язати я не можу.
Л у каш
Ну, то чого ж прийшла тут наглядати, коли не хочеш помогти?
(В’яже сам.)
Мавка
Лукашу,
нехай ся жінка більше не приходить,— я не люблю її — вона лукава, як видра.
Л у к а ш Ти її ніяк не знаєш.
Мавка Ні, знаю! Чула сміх її і голос.
Л у к а ш
Сього ще мало.
Мавк а
Ні, сього доволі.
Ся жінка хижа, наче рись.
Лушаш
Іще що!
М а в кга
Нехай вона до нас у ліс не ходить.
Лук а ш ( випростався)
А ти хіба вже лісова цариця, що так рядиш, хто має в- ліс ходити, хто ні?
М а в к а (сумна, з погрозою)'
У лісі є такі провалля, заховані під хрустом та галуззям,— не бачить їх ні звір, ані людина, аж поки не впаде...
Л у к а ш
Іще говорить про хижість, про лукавство,— вже б мовчала! Я бачу, ще не знав натури твеї.
М а в к а Я, може, і сама її* не знала...
Л у каш
Так, отже, слухай: якщо я тут маю тебе питати, хто до мене сміє ходити, а хто· ні, то ліпше сам я знов з лісу' заберуся на село.
Вже якось там не пропаду між людьми.
Бо я не став отут сидіти в тебе, як лис у’ пастці.
М га в к а~
Я пасток на тебе не наставляла. Ти прийшов по волі.
Л у каш
По волі ж і піду, як тільки схочу, ніхто нічим мене тут не прив’яже!
М а в к< а Чж я ж тебе коли в’язати хтіла?
Л у к а ш
Ну, то до чого ж ціла ся балачка?
Дов’язав останнього снопа і, не дивлячись на Мавку, пішов до хати. Мавка сіла в борозні над стернею і похилилась у смутній
задумі.
Дядько Лев (виходить із-за хати)
Чого се ти, небого, зажурилась?
Мавка (тихо, смутно)
Минає літо, дядечку...
Лев
Для тебе воно таки журба. Я міркував би, що вже б тобі не тра верби на зиму.
Мавка А де ж я маю бути?
Лев
Як на мене, то не тісна була б з тобою хата...
Коли ж сестра таку натуру має,
що з нею й не зговориш. Я вже брався
і так, і інако... Якби то я
був тут господарем, то й не питався б;
та вже ж я їм віддав сей грунт і хату,
то воля не моя. Я сам піду
на зиму до села, до свеї доми...
Якби ти на селі могла сидіти, то я б тебе прийняв.
М а в к а
Ні, я не можу... якби могла, пішла б. Ви, дядьку, добрі.
Лев
Хліб добрий, дівонько, а не людина.
Але, щоправда, я таки вподобав породу вашу лісову. Як буду
вмирати, то прийду, як звір, до лісу,— отут під дубом хай і поховають...
Гей, дубоньку, чи будеш ти стояти, як сива голова моя схитнеться?..
Де-де! ще й не такі були дуби, та й тії постинали... Зеленій же хоч до морозу, кучерявий друже, а там... чи дасть біг ще весни діждати?..
(Стоїть, смутно похилившись на ціпок.)
Мавка поволі вибирає напівзів’ялі квітки з пожатого жита і складає їх у пучечок.
З хати виходять: мати, Килина і Лукаш.
Мати (до Килини)
Чого ви спішитесь? Та ще посидьте!
Килина
Ей, ні вже, дядинусю, я піду.
Дивіть, уже нерано,— я боюся.
Мати
Лукашу, ти провів би.
Лукаш
Чом же, можу.
Килина (поглядає на нього)
Та, май, робота є...
Мати
Яка робота увечері? Іди, синашу, йди, та надведи Килинку до дороги.
Самій увечері в сій пущі сумно.
Та ще така хороша молодичка,— коли б хто не напав!
Килина
Ой дядинусю, се ж ви мене тепер зовсім злякали!
Лукашу, йдім, поки не звечоріло, а то й удвох боятимемось!
Л у,каш
Я б то?
боявся в лісі? Ого-го! помалу!
М а т и
Та він у мене хлопець-молодець, ви вже, Килинко, честі не уймаите!
К и л и н а Ні, то я жартома...
(Завтжає Лева.)
Ов! Дядьку Леве!
то ви-те вдома?
Лев
(удає, мов ж дочув)
Га? ідіть здорові!
(Йде тбі в лаю.)
К и л и н а Ну, будьте вже здоровенькі, тітусю!
(Хоче поцілувати стару в руку, тая не дає, обтирає собі рота фартухом і тричі т церемонією» цілується з Ки-
липою.)
Кили н а
(вже на ході) .
Живі бувайте, нас не .забувай/ге!
М а т ж
Веселі будьте, та до нас прибудьте!
(Йде в хату і засовує двері за собою.)
Мавка підводиться і тихою, наче втомленою, аіоходою іде до озера, сідає на похилену вербу, склоняє голову на руки і тихо плаче. Починає накрапати дрібний дощик, густою сіткою заволікає галяву,