хату й гай.
Русалка
(підпливає до берега і заглядає до Мавки} здивована і цікава)
Ти плачеш. Мавко?
Ти хіба ніколи не плакала, Русалонько?
Р у с а л к а
О, я!
Як я заплачу па малу хвилинку, то мусить хтось, сміятися до смерті!
Мав к а
Русалко!, ти: школи не кохала...
Р’ус а л к а
Я не кохала? Ні,, то ти забула, яке повинно» буть кохання справжнє! Коханая — як. вода,-— плавке та бистре, рве, грає, пестить, затягає й топить.
Де пал — воно кипить, а стріне холод — стає мов камінь. От моє кохання!
А те твоє, — солом’яного духу дитина квола. Хилиться од вітру,, під. ноги, стелеться. Зостріне іскру — згорить, пе борючись, а потім з нього лишиться' чорний згар та сивий попіл. Коли ж йото зневажать, як покидьку, воно лежить, і кисне, як солома, вг воді холодній марної досади, під пізніми дощами каяття.
М а в к а (підводить голову).
Ти кажеш — каяття? Спитай березу, чи кається вона за тії ночі,, коли весняний вітер розплітав їй довгу косу?
Русалка А чого ж сумує?
Мавка
Що милого не може обійняти, навіки пригорнути довгим віттям;
Русалка
Чому?
Мавка Бо милий той — весняний вітер.
Русалка Нащо ж було кохати їй такого?
Мавка
Бо він був ніжний, той весняний легіт, співаючи, їй- розвивав листочки, милуючи, розмаяв їй віночка,
і, пестячи, кропив росою косу...
Так, так... він справжній був весняний вітер, та іншого вона б не покохала.
Русалка
Ну, то нехай тепер жалобу спустить аж до землі, бо вітра обійняти повік не зможе — він уже пролинув.
(Тихо, без плеску, відпливає від берега і зникає в озері.)
Мавка знов похилилась, довгі чорні коси упали до землі. Починається вітер і жене сиві хмари, а вкупі з ними чорні ключі пташині, що відлітають у вирій. Потім від сильнішого пориву вітру хмари дощові розходяться і видко ліс — уял'е в яскравому осінньому уборі на тлі густо-синього передзахідного неба.
Мавка (тихо, з глибокою журбою)
Так... він уже пролинув...
Лісовик виходить з гущавини. Він у довгій киреї барви старого золота з темно-червоною габою внизу, навколо шапки обвита гілка достиглого хмелю.
Лісовик
Доню, доню, як тяжко ти караєшся за зраду!..
Мавка (підводить голову)
Кого я зрадила?
Лісовик
Саму себе.
Покинула високе верховіття і низько на дрібні стежки спустилась.
До кого ти подібна? До служебки, зарібниці, що працею гіркою окрайчик щастя хтіла заробити і не змогла, та ще останній сором їй не дає жебрачкою зробитись.
Згадай, якою ти була в ту ніч, коли твоє кохання розцвілося: була ти наче лісова царівна у зорянім вінку на темних косах,— тоді жадібно руки простягало до тебе щастя і несло дари!
Мавка
Так що ж мені робить, коли всі зорі погасли і в вінку, і в серці в мене?
Лісовик
Не всі вінки погинули для тебе. Оглянься, подивись, яке тут свято!
Вдяг ясень-князь кирею золоту, а дика рожа буйнії корали.
Невинна біль змінилась в гордий пурпур на тій калині, що тебе квітчала, де соловей співав пісні весільні.
Стара верба, смутна береза навіть у златоглави й кармазини вбрались на свято осені. А тільки ти жебрацькі шмати скинути не хочеш, бо ти забула, що ніяка туга краси перемагати не повинна.
Мавка (поривчасто встає)
То дай мені святкові шати, діду!
Я буду знов, як лісова царівна, і щастя упаде мені до ніг, благаючи моєї ласки!
Л І С 0 Б и к
Доню,
давно готові шати для царівни, але вона десь бавилась, химерна*, убравшися для» жарту за жебрачку.
Розкриває свою кирею і дістає досі заховану під нею пишну, злотом гаптовану багряницю і срібний серпанок; надіває багряницю поверх убрання на Мавку; Мавка йде до калини, швидко ламає на ній червоні китиці ягід, звиває собі віночок, розпускає собі коси, квітчається вінком і склоняється перед Лісовиком,—він накидає їй срібний серпанок на голову.
Лісовик.
Тепер я вже за тебе не боюся.
(Поважно кивнувши їй головою, меткою походою йде в гущавину і зникає.)
З лісу вибігає Перелесник.
М а в к а
Знов ти?
(Наміряється втікати.)
Перелесник ( зневажливо)
Не бійся, не до тебе.
Хтів я одвідати Русалоньку, що в житі, та бачу, вже вона заснула. Шкода...
А ти змарніла щось.
М а в к а (гордо)
Тобі здається! Перелесник Здається, кажеш? Дай я придивлюся. (Підходить до неї, Мавка відступає.)