Та ти чого жахаєшся? Я знаю, що ти заручена,— не зачеплю.
Мавка Геть! Не глузуй!
Перелесник
Та ти не сердься,— що ж, коли я помилився... Слухай, Мавко, давай лиш побратаємось.
Мавка
З тобою? Перелесник А чом же ні? Тепер ми вооени, тепер, бач, навіть сонце прохололо, і в нас простигла кров. Таж ми з тобою колись були товариші, а потім чи грались, чи кохались — трудно зважить,— тепер настав братерства час. Дай руку.
Мавка трохи нерішуче подає йому руку.
Дозволь покласти братній поцілунок на личенько твоє бліде.
(Мавка одхиляється, >він все-таки її цілує.)
<0., квіти
на личеньку одразу зацвіли! — цнотливії, неааііашиі, осінні...
(Не випускаючи її руки, оглядається по галяві.) Поглянь, як там літає павутиння, кружляє і вирує у повітрі...
Отак і ми...
(Раптом по.риває Хї в шнець.)
Так от і ми кинемось, ринемось в коло сами!
Зорі пречисті, іскри злотисті, ясні та красні вогні променисті, все, що блискуче,— все те летюче, все безупинного руху жагуче!
Так от і я... так от і я...
Будь же мов іскра, кохана моя!
Прудко вирує танець. -Срібний серпанок на Мавці звився угору, мов блискуча гадючка, чорні коси розмаялись і змішалися з вогнистими кучерями Перелесника,
Мавка
Годі!., ой, годі!..
Перелесник
В щирій загоді не зупиняйся, кохана, й на мить!
Щастя — то зрада, будь тому рада,—
тим воно й гарне, що вічно летить!
Танець робиться шаленим.
Звиймося!
Злиймося!
Вихром завиймося!
Жиймо! зажиймо вогнистого раю!
Мавка
Годі!., пусти мене... Млію... вмираю.
(Голова її падав йому на плече, руки опускаються, він мчить її в танці омлілу.)
Раптом з-під землі з’являється темпе, широке, страшне Мари іц е.
Марище Віддай мені моє. Пусти її.
Перелесник (спиняється і випускає Мавку з рук, вона безвладно спускається на траву)
Хто ти такий?
Марище
Чи ти мене не знаєш? —
«Той, що в скалі сидить».
Перелесник здршиувся, прудким рухом кинувся геть і зник у лісі, Мавка очутилась, звелася трохи, широко розкрила очі і з жахом дивиться на Мару, що простягає руки взяти її,
М а в к а
Ні, я не хочу!
Не хочу я до тебе! Я жива!
«Той, що в скалі сидить»
Я поведу тебе в далекий край, незнаний край, де тихі, темні води спокійно сплять, як мертві, тьмяні очі, мовчазні скелі там стоять над ними німими свідками подій, що вмерли.
Спокійно там: ні дерево, ні зілля не шелестить, не навівав мрій, зрадливих мрій, що не дають заснути, і не заносить вітер жадних співів про недосяжну волю; не горить вогонь жерущий; гострі блискавиці ламаються об скелі і не можуть пробитися в твердиню тьми й спокою.
Тебе візьму я. Ти туди належиш: ти бліднеш від огню, від руху млієш, для тебе щастя — тіііь, ти нежива.
Мавка (встає)
Ні! я жива! Я буду вічно жити!
Я в серці маю те, що не вмирає.
Марище По чім ти знаєш те?
Мавка
По тім, що муку свою люблю і їй даю життя.
Коли б могла я тільки захотіти її забути, я пішла б з тобою, але ніяка сила в цілім світі не дасть мені бажання забуття.
В лісі чується шелест людської ходи.
Ось той іде, що дав мені ту муку!
Зникай, Маро! Іде моя надія!
«Той, що в скалі сидить» відступається в темні хащі і там притаюється.
З лісу виходить Л у к а ш.
Мавка йде назустріч Лукашеві. Обличчя її відбиває смертельною блідістю проти яскравої одежі, конаюча надія розширила її великі темні очі, рухи в неї поривчасті й заникаючі, наче щось у ній
обривається.
Л у к а ш (побачивши її)
Яка страшна! Чого ти з мене хочеш?
(Поспішає до хати, ступає в двері, мати відчиняє, не виходячи. Лукаш до матері на порозі.)
Готуйте, мамо, хліб для старостів,— я взавтра засилаюсь до Килипи!
(Іде в хату, двері зачиняються.)
«Той, що в скалі сидить» виходить і подається до Мавки.
Мавка (зриває з себе багряницю)
Бери мене! Я хочу забуття!
«Той, що в скалі сидить» торкається до Мавки; вона, крикнувши, падає йому на руки, він закидає на неї свою чорну кирею. Обоє западаються в землю.
ДІЯ III
Хмарна, вітряна осіння ніч. Останній жовтий відблиск місяця гасне в хаосі голого верховіття. Стогнуть пугачі, регочуть сови, уїдливо хававкають пущики. Раптом все покривається протяглим сумним вовчим виттям, що розлягається все дужче, дужче і враз обривається. Настає тиша.
Починається хворе світання пізньої осені. Безлистий ліс ледве мріє проти попелястого неба чорншо* щетиною, а1 долі по узліссі снується розтріпаний морок. Лукашева хата починає біліти стінами; при одній стіні чорніє якась постать, що знеможена прихилилась до одвірка, в ній ледве можна пізнати Мавку; вона в чорній одежі, в сивому непрозорому серпанку, тільки на грудях красіє маленький калиновий пучечок.