Коли розвидняється, на галяві стає видко великий пеньок, там, де стояв колись столітній дуб, а недалечко від нього недавно насипану, ще не порослу моріжком могилу.
З лісу виходить Лісовик у сірій свиті і в шапці з вовчого хутра.
Л ісо в и к (придивляючись до постаті під хатою)
Ти, донечко?
Мавка (трохи поступає до нього)
Се я.
Лісовик
Невже пустив тебе назад «Той, що в скалі сидить»?
Мавка
Ти визволив мене своїм злочином. Лісовик
Ту помсту ти злочином називаєш, ту справедливу помсту, що завдав я зрадливому коханцеві твоєму?
Хіба ж то не по правді, що дізиав він самотнього несвітського одчаю, блукаючи в подобі вовчій лісом?
Авжеж! Тепер він вовкулака дикий!
Хай скавучить, нехай голосить, виє, хай прагне крові людської,— не вгасить своєї муки злої!
Мавка
Не радій, бо я його порятувала. В серці знайшла я теє слово чарівне, що й озвірілих в люди повертає.
Лісовик
(тупає зо злості ногою і ламає з тріском свого ціпка)
Не гідна ти дочкою лісу зватись! бо в тебе дух не вільний лісовий, а хатній рабський!
Мавка
О, коли б ти знав, коли б ти знав, як страшно то було...
Я спала сном камінним у печері глибокій, чорній, вогкій та холодній, коли спотворений пробився голос крізь неприступні скелі, і виття
протягле, дике сумно розіслалось по темних, мертвих водах і збудило між скелями луну давно померлу...
І я прокинулась. Вогнем підземним мій жаль палкий зірвав печерний склеп, і вирвалась я знов на світ. І слово уста мої німії оживило, і я вчинила диво... Я збагнула, що забуття не суджено мені.
Лісовик
Де ж він тепер? Чому вій не з тобою?
Чи то й його невдячність невмируща так, як твоє кохання?
Мавка
Ох, дідусю! якби ти бачив!.. Він в подобі людській упав мені до ніг, мов ясень втятий...
І з долу вгору він до мене звів такий болючий погляд, повний туги і каяття палкого, без надії...
Людина тільки може так дивитись!..
Я ще до мови не прийшла, як він схопивсь на рівні ноги, і від мене тремтячими руками заслонився, і кинувся, не мовлячи пі слова, в байрак терновий, там і зник з очей.
Лісовик І що ж тепер ти думаєш робити?
Мавка
Не знаю... Я тепер, як тінь, блукаю край сеї хати. Я не маю сили покинути її... Я серцем чую — вій вернеться сюди...
Лісовик мовчки журливо хитає головою. Мавка знов прихиляється
до стіни.
Лісовик
Дитино бідна, чого ти йшла від нас у край понурий?
Невже нема спочинку в ріднім гаю?
Дивись, он жде тебе твоя верба, вона давно вже ложе постелила і журиться, що ти десь забарилась.
Іди, спочинь.
Мавка (тихо)
Не можу я, дідусю.
Лісовик, шумно зітхнувши, помалу подався в ліс. З лісу чується навісний тупіт, наче хтось без ваги женеться конем, потім спиняється.
К у ц ь
(вискакує з-за хати, потираючи руки, і спиняється, побачивши Мавку)
Ти, Мавко, тут?
Мавка А ти чого никаєш?
К у ц ь
Я їм коня притяг за гичку в стайню.
Гаразд мене поповозив востаннє, вже не возитиме нікого більше!
Мавка
Ненавидіти! Ти оганьбив наш ліс!
Се так держиш умову з дядьком Левом?
К у ц ь
Умова наша вмерла вкупі з пим.
Мавка Як? Дядько Лев умер?
К у ць
Он і могила.
Під дубом поховали, а гірийшлося коло пенька старому спочивати.
Обоє полягли... Він пречував, що вже йому сей рік не зимувати...
(Надходить до могили.)
Ой, як же плаче серце по тобі, єдиний друже мій! Якби я мала живущі сльози, я б зросила землю, барвінок би зростила невмирущий на сій могилі. А тепер я вбога, мій жаль спадає, наче мертвий лист...
Ку ць
Жаль не пристав мені, а все ж я мушу признатися — таки старого шкода, бо він умів тримати з нами згоду.
Було і цапа чорного держить
при конях, щоб я мав на чому їздить.
Я блискавкою мчу було на цапі, а коники стоять собі спокійно.
От сі баби зовсім не вміють жити як слід із нами,— цапа продали, зрубали дуба. Зрушили умову.
Ну, й я ж віддячив їм! Найкращі коні на смерть заїздив; куплять — знов заїжджу»
Ще й відьму, що в чортиці бабувала, гарненько попросив, щоб їм корови геть-чисто попсувала. Хай же знають!
Ще ж Водяник стіжка їм підмочив, а Потерчата збіжжя погноїли,