Крістабель (одчиняє і виглядає за двері)
Боже! Джонатан!
Чи бачиш, Річарде?!
(Уводить Д ж о н ат ан а за руку в хату.) Річард
(кидається і гаряче вітається з Джонатаном)
Ти звідки взявся?
Я ж думав — ти в Голландії осівся.
Джонатан Осівся, та не всидів...
Річард
Чом же так?
Кажи, розказуй, що було з тобою.
Крістабель
Так дай же, братику, йому спочити. Сідайте, Джонатане!
(Садовить за стіл, присуває йому страву.)
Призволяйтесь.
Джонатан
Спасибі, не голоден, дещо їв, ми з жінкою шатро собі зробили та трохи там.поснідали.
Крістабель
Та що ви!
Ну, як таки вам жити у шатрі?
Поки збудуєтесь, у нас сидіте.
Так, Річарде?
Р і ч а р д Вже ж, Белочко, звичайно.
Джонатан А ваша паніматка...
Крістабель
О, матуся вам буде дуже рада. Я піду та приведу сюди дружину вашу.
Де ви спинились?
Джонатан
Як би вам сказати? Там шарварком громада щось будує, то ми отаборились в тій містині.
Крістабель Гаразд, я вже найду.
(Виходить.)
Р і ч а р д
Ну, слухай, друже, чому ж се ти в Голландії «не всидів»? Зарібку не було?
Джонатан
Та ні, не те, а я зневірився в старому світі.
Той давній світ зостарівся в гріхах, закостенів у звичках нечестивих і навіть дух живий нової віри не може воскресити того трупа.
І я збагнув, для чого в край новий Ізраїля виводив бог з Єгипту,— інакше б той народ не став обранцем.
Єгипетська гидота застаріла його посіла б, як лиха проказа.
Колись я розкажу тобі дрібніше про всі мої пригоди, а тепер аж згадувать не хочеться. Я радий, що можу вже не думати про те.
Р і ч а р д
А все ж Голландія новому хисту торує шлях широкий. Я простив би «Єгипетську гидоту» їй за теє.
Джонатан
Се ти говориш так, а не простив же Венеції усіх її гріхів, за цноту хисту красного.
Р і ч а р д
Простив я не менше їй, аніж Христос блудниці.
Джонатан
Все ж признаєш ти, що вона —- блудииця.
Р і ч а р д
Ні, власне, я не те хотів сказати, було б се і негречно, і невдячно.
Джонатан
Але зате правдиво! Я боявся, що вже не вилізу з її розпусти, коли там довше поживу.
Р і ч а р д
Нітрохи
я не боявсь того.
Джонатан
Чого ж ти втік від неї, як від жінки Потіфара? *
Згадай про інквізицію. Крім того, ти знаєш сам: поважні обов’язки об6х нас кликали додому.
Джонатан
Правда,
а все-таки ти без жалю покинув Венецію.
Р і ч а р д
Хіба ти се завважив?
Я й сам тоді гаразд того не тямив...
(Трохи задумався.)
Однак се правда! Я вже звідти рвався, я вже був ситий тих пишнот, бенкетів, пестливої венеціанок вроди, облесливих речей венеціанців, а що найгірше — пуританська шия не вміла гнутися по-католицьки, переступати ноги не хотіли через високі дожеві пороги і спотикались на помостах гладких палаців меценатських. В тих палацах, немов заморські квіти, процвітають таланти виборні — але в теплиці скоріше нидіють, аніж цвітуть.
Нащадки велетів, самі здрібнілі, якась безсила, пещена їх врода.
Джонатан
Се правда, там артисти зледащіли, мов ті запроданки великопанські, що вже й від сонця божого одвикли, а лиш при штучнім світлі жити можуть.
Р і ч а р д
Той хист, либонь, усі свої слова договорив до краю і, здається, готовий заніміти.
Так, здається...
І як се страшно, Річарде! Тож ми зв’язали з хистом нашу власну долю.
Р і ч а р д
О, наша доляу брате, не загине!
В Італії ще не кінчиться світ.
Для нас тут світ ще тільки що почався. Ми ще поборемось. Ми, слава богу, вродились не підніжками магнатів, у нашім гороскопі інші зорі.
Я, пливучи сюди, багато думав, то був великий океан думок...
Я згадую, як часто вечорами збиралась на помості корабельнім громада наша, мов одна родина, і там при світлі вічного багаття, що сам господь на небі розпалив, ! співала гімни. Постаті співців були мов з бронзи чорної одлиті, суворі, тверді, повні сили й моці, при світлі зір здавались велетенські, і стільки в них було краси нової, не знаної в тім світі італьянськім, де я учився альфабету хисту!..
І марив я тоді, що в сій громаді, серед нового краю розпалю я одвічної краси нове багаття...
О, то були такі палкії мрії...
Якби ти знав!..
Джонатан
І що ж? Вони не зникли?
Р і ч а р д
Ні, ще не зникли, хоч примеркли трохи. Я бачу, тут в новому краю треба хащів розчистити вперед чимало, а потім вже розпалювать багаття...
Джонатан
Хащів? Яких? Ти ж не про пущу кажеш?
Ні, пуща ся мене найменш лякав, хоча й вона чимало силу нищить.