Автограф (ф. 2, № 901) писаний олівцем та чорнилом, з слідами авторської правки. Бракує титульної сторінки, майже всієї першої дії і останніх сторінок другої дії, деякі сторінки переписано двічі (загублені сторіпки згодом знаходилися). Список дійових осіб першої дії написано па окремому аркуші невідомою рукою (за здогадами деяких дослідників, рукою Ольги Кобилянсь-кої). Відомий ще список невідомою рукою четвертої та п’ятої дій п’єси на ЗО аркушах (ф. 2, № 904).
Датується орієнтовно кінцем 90-х — початком 900-х років.
Подається за автографом.
С і м о в и ч Василь Іванович (1880—1944) — український мовознавець і літературно-громадський діяч, видавець збірки поезій Лесі Українки «Відгуки» (Чернівці, 1902).
Ну, знов щось не так? — В автографі щось не так? надписано над невикресленим недогода?
...м ає малий тулуб і велику голов у...— Російський переклад «с маленькой головой, тощим туловищем» ближчий до німецького оригіналу — «mit kleinem Rumpf und Kopf».
Батько мусив Бровка забрат п.— В автографі Бровка надписано над невикресленим Дружка. В німецькому оригіналі кличка собаки — Амі,
Ось подивись лишень, хто прийшов зо мно ю.—* Дальший уривок до слів: «...ввіходить, в одпій руці глиняна мисочка з юшкою, в другій недопле...» (далі викреслено) записано ще раз на арк. 12—15 зв. автографа. Обидва варіанти різняться між собою стилістично:
Моріц Єгер (увіходить, зігнувшись, у двері. Випростаний вдоровий середнього зросту вояк-резервіст; гусарська шапка набакир, порядне убрання й узуття, біла сорочка. Увійшовши, віддає честь по-вояцьки). Добривечір, тітко Баумертова!
Стара Баумертиха. Оце але! То ти вже знов удома! Ти таки нас не забув? Ну, то сідай же. Ходи сядь тута.
Емма (змітає ослона спідницею і присуває Єгерові). Добривечір, Моріце! Схотілося знов подивитись, як бідним людям живеться?
Єгер. Ну, скажи лишень, Еммо! Мені аж не віриться. Маєш такого хлопця, що хутко хоч до війська. Де ти собі такого придбала?
Берта (бере у батька принесену їжу, кладе м’ясо в ринку і становить в піч. Тим часом Август розпалює піч). Ти ж знаєш ткача Фінгера?
Стара Баумертиха. Ми йому тут хату наймали. Він хтів її взяти за себе, та вже був зовсім ядушливий. Я не раз дівчину остерігала. Чи ж вона послухає? Вже його поховали й забули, а вона тепер знатиме, як то діти годувати. Ну, скажи ж мені, Моріце, як тобі там поводилось?
Старий Баумерт. Не бійся, стара, йому тільки й жити на світі; він тепер нас всіх за пояс заткне. Яка йому журба? Убрання має мов той князь, срібний годинник та ще до того 10 талярів чистими грішми.
Єгер (гордовито розсівся, на обличчі грає чванлива иіибениць-ка усмішка). Та я не нарікаю ні на що. Мені в війську живеться незгірше.
Старий Баумерт. Він був денщиком у офіцера. Слухай-но його, зовсім по-панськи говорить.
Єгер. Я вже так звик до образованого розговору, що інакше й не потраплю.
Стара Баумертиха. Ну-ну, хай би хто сказав! Таке було колись нікчемне, а тепер в люди вийшло. То ж тебе ніколи не можна було до путньої роботи пригнати; було, ні за холодну воду не візьмешся. Все було надворі ганяєш, миші та щиглята ловити — тільки було й роботи твоєї. Ну, або ж неправда?
Єгер. Правда, тітко. Та я не то щиглята, я й ластівок ловив.
Емма. Дарма, що ми було кажемо: ластівки то отрута.
Єгер. Мені то було (нрзб) разниці. А як же ви тут малися, тітко?
Стара Баумертиха. Ой, господи, що вже погано оці шти-ри роки. Оце, щоб ти знав, у мене гостець. Ти тільки глянь на мої пальці. Я вже не знаю, чи застудилась, чи що. А вже ж мені таки біда. Просто ані руш. Ніхто не повірить, скільки я муки прийняла.
Баумерт. Зовсім з нею погано. Нічого не буде.
Берта. Ранком її одягай, увечері роздягай. Годувати мусимо, як малу дитину.
Стара Баумертиха (говорить далі жалібним, плачущим тоном). Мусять коло мене вслуговувати. Я гірше, ніж слаба. Я тільки заважаю. Що вже я господа милосердного благала, щоб мене до себе прийняв, ой Сусе Христе, як же мені недобре. Я вже не відаю... Люди, може, думають... Але ж я змалку звикла до роботи. Я своє діло завжди робила, а тепер одразу (даремне силкується підвестись)... Ні, такг» не йде! І чоловік добрий, і діти добрі, та як подивлюсь я на їх! До чого ті дівчата подібні? Ніяк не мають краски в лиці. Білі, як плат. Отак уводно ступай по переборах, чи доб-*ре то дівчині, чи ні, ніхто не питає. Отаке їх яшття. Цілий рік від кросен не встають. Навіть шмаття не мають, щоб на себе взяти та де в люди показатись чи до церкви вийти чи хоч забавитись де. Глянути на їх, то наче мертв’яки, а вони ж молоді, тій 15 років, тій 20.