Батько. Чого вам бракує?
Д і д. Я не знаю, чого!
Старша дочка. Дідусю, дідусю, чого вам треба, ді-дусю?
Дід. Подайте мені ваші руки, донечки.
Три дочки. Ось наші руки, дідусю.
Дід. Чого ви всі тремтите, всі три, чого, донечки? Старша дочка. Ми не тремтимо, дідусю.
Д і д. Я думаю, що ви всі три поблідли.
Старша дочка. Вже пізно, дідусю, ми потомлені. Батько. Вам слід би лягти спати, і дідусь краще б трохи спочив.
Дід. Я не зможу спати сеї ночі!
Дядько. Пождім лікаря.
Дід. Приготуйте мене, щоб я міг вислухати правду.
Д я д ь к о. Та нема жодної правди!
Дід. Ну, то я не знаю, що ж є!
Дядько. Я вам кажу, що нема нічогісінько.
Д і д. Я хтів би побачити свою донечку.
Б а т ь к о. Ви знаєте сами, що се неможливо; її не можна будити без потреби.
Дядько. Побачите завтра.
Дід. Нічого не чутно з її хати.
Дядько. Я б турбувався, якби було щось чутно. Дід. Я вже так давно не бачив своєї доні!.. Вчора я
взяв її за руки, але я не бачив її!.. Я не знаю, що з нею робиться!.. Я вже не знаю, яка вона... Я не знаю обличчя її... Вона, певне, змінилась за сі тижпі... Я чув під руками, що в неї щоки схудли... Тільки темрява межи нею
і мною та ви всі!.. Я не можу більш так жити... се не життя! Ви всі тут дивитесь на мої мертві очі, і ніхто не змилується надо мною!.. Я не знаю, що зо мною... мені ніколи не кажуть того, що треба сказати... і все таке страшне, коли подумати... Та чому ж ви не говорите?
Дядько. Що ж ми маємо говорити, коли ви не хочете нам вірити?
Дід. Ви боїтесь, коли б не зрадити себе!
Батько. Але ж майте розум, нарешті!
Дід. Од мене тут вже давно щось ховають!.. Щось в хаті сталося... Але я починаю розуміти... Надто вже довго дурили мене!.. Отже, ви думаєте, що я ніколи нічого не довідаюсь? Часами я буваю менше сліпий, ніж ви, знаєте?.. Хіба я не чую, як ви шепочетесь по цілих днях, так мов у хаті вішальник є? Я не смію сказати того, що я тепер знаю... Я довідаюсь правди! Я пожду, поки ви сами скажете мені правду, але я давно її знаю без вас! А тепер я чую, що ви всі бліді як смерть!
Три дочки. Діду, дідусю! Що вам такого, дідусю?
Дід. Я не про вас говорю, дітоньки, ні, я не про вас говорю... Я знаю, що ви б мені правду сказали, якби їх не було коло вас!.. А врешті, я певен, що вони і вас дурять... Ось побачите, дітоньки, ось побачите!.. Хіба я не чув, як ви всі три оце ридали?
Батько. А може, справді, чи не погіршало жінці?
Дід. Не кваптесь одурити мене! Тепер вже пізно, я знаю правду ліпше од вас.
Дядько. Але ж ми не сліпі, нарешті!
Батько. Хочете піти в хату до вашої дочки? Тут якесь непорозуміння, якась помилка, час їх роз’яснити. Що ж, підете?
Дід (раптом несміло). Ні-ні, не тепер... ще ні...
Дядько. От бачите, які ви нерозумні.
Дід. Ніхто не знає, скільки чоловік в своєму житті промовчить!.. Хто се загомонів?
Старша дочка. Се лампа тріпотить, дідусю.
Дід. Здається, вона дуже неспокійна... дуже неспокійна...
Старша дочка. Се на неї холодний вітер віє...
Дядько. Звідки ж холодний вітер? Вікна зачинені. Старша дочка. Здається, вона гасне.
Батько. Вигоріла.
Старша дочка. Зовсім гасне.
Батько. Не можна так у темряві сидіти.
Дядько. Чому ні?.. Я вже до того звик.
Батько. В жінчиній хаті е світло.
Дядько. Зараз його візьмемо, ось нехай як лікар прийде.
Батько. Воно, правду кажучи, видно; надворі ясно. Дід. Хіба ясно надворі?
Батько. Ясніше, ніж тут.
Дядько. А я собі люблю отак розмовляти в потемках.
Батько. Я теж.
Дід. Мені здається, що дзигар занадто цокає. Старша дочка. Бо ніхто не говорить, дідусю. Д і д. Чого ж ви мовчите?
Дядько. А що ж ми маємо говорити, по-вашому? Ви глузуєте собі з нас!
Дід. Чи воно дуже темно в хаті?
Дядько. Та не дуже й видно.
Мовчання.
Дід. Мені щось недобре, Урсуло; одчини трохи вікно. Батько. Справді, доню, одчини трохи вікно; оце вже й мені бракує повітря.
Старша дочка одчиняє вікно.
Дядько. Я так думаю, що ми всі падто вже довго сиділи замкнені.
Дід. Чи вікно одчинене?
Старша дочка. Авжеж, дідусю, одчипепе на-стежи.
Д і д. Не сказав би, що відчинене; не чутно нічогісінько знадвору.
Батько. Надзвичайна тиша.
Старша дочка. Тихий ангол пролетів.
Дядько. От за се не люблю села.
Д і д. Я б хотів, щоб хоч загомоніло що. Котора година, Урсуло?
Старша дочка. Хутко північ, дідусю.
Тут дядько починав ходити з кутка в куток по хаті.
Д і д. Хто се ходить коло нас?
Дядько. Се я, се я, пе бійтесь. Мені хочеться трохи розійтись.
Мовчання.
Та вже хіба сяду — не видко ходити.
Мовчання.
Д і д. Я хтів би десь інде бути!
Старша дочка. Куди ж би ви хтіли йти, дідусю? Дід. Не знаю, куди,— в іншу хату; куди-небудь! Все одно, куди!