Для фольклориста, певне, цікавий той галицький варіант кінця балади про сестру і братів-розбійників, що цитує д. Ганкевич, але для публіциста той варіант мало дає. Навряд чи навіть той, хто звик думати абсолютними категоріями, буде боронити такого тезису, що людської крові взагалі проливати не можна: як треба для медичної мети або як людина хоче свою кров пролити для якої героїчної ідеї, то навіть і «непротивленці» нічого проти того не кажуть. Я знаю українську версію: «Чужа крівця не водиця, розливати не годиться»,— тут говориться про економію чужої крові, отже, дається вже більше матеріалу публіцистові. Сього тезису можна боронити і релятивістові, не тільки «абсолютникові», з погляду власне конкретної правди: розливати — значить марнувати, а навіть і водиці марнувати не годиться хліборобові, коли вона корисна для зерна, і навіть зерно поливаючи, без ваги розливати не слід, щоб зерно не замокло, і навіть повінь та зливу варто «гуманізувати» якомога, щоб не погноїли хліба. Се може бути «заячесер-дість» гречкосійська, «золота середина», противна лицарському козацькому серцю, та що ж,— інакше загрожує голод і козакам, і мужикам, а перед ним не тільки «етично» здригнешся... Признаючи, що марнувати н і ч о -г о не годиться або, краще сказати, не оплатиться, можна й до найбільших революційних святощів з критикою приступати, хоч нехай там хто як хоче лає і заячесердим, і кастратом, і навіть — сентиментальною жінкою! Епітети конкретної правди не змінять, аби тільки її знайти повелось. Що пам’ять «великих років 1793—1794» є свята для одних так, як «принципи 1789 р.» для других,— се конкретна правда, але що вона мусить бути святою для всіх нефілістерів, ненаївних і т. п.,— се чистий абсолют і належить, власне, до релігійних догм. Звісно, кожний має право на релігійне почуття, як і на всякі інші сентименти, але хто нездатний до «священного трепету», того ніякі інвективи, екзорцизми * та ексгортації * не примусять щиро кланятись ні богам, ні кумирам, скоріше підбурять до протесту проти тиранічного накидання святощів. Придивімся ж, хто не має «трепету», до того, як д. Ганкевич, слідом за Енгельсом, канонізує ту святиню, якій, на його думку, мусять поклонятись всі під карою ідейної смерті. Енгельс сказав, що в великі, незабутні роки 1793—1794 цілий люд французький покинув на хвилину геть всяку трусливість, і самолюбство, і буденщину...
[ПРО ТЕАТРІ
Сими часами по українських часописах чимало пишеться про те, що наш театр дуже помалу розвивається
і в своєму зрості не встигає за зростом потреб і вподобань нашої громади. Ми прагнемо бачити на театральному кону твори преславних письменників тих народів, що випередили нас своєю культурою; ми прагнемо бачити нові п’єси українських авторів, такі п’єси, щоб у них малювалося не тільки життя неосвіченої частини нашого народу, а життя всіх частей, усіх станів, усіх шарів нашого народу; ми хочемо, щоб театр і у нас, як у інших народів, розширював наш розумовий виднокруг, освітлював ті питання, що турбують душу інтелігента наших часів. А замість того наші театральні дружини показують нам п’єси, в яких здебільшого малюється саме селянське життя, та <Сще таке, яке воно було давно, а може, й ніколи не було, бо більша часть українських п’єс написана на старомодний лад, на той манір, щоб скрасити життя>> й з того життя й те життя показується не всіма сторонами. Що тому за причина? Давніше вбачали причину в тім, що театральна цензура не дозволяла ніяких п’єс, які б вихоплювалися поза тісну обору, в яку було замкнено всю українську літературу; казали, що театральна цензура нізащо не хоче пускати на український кон «сурдука і фрака». Воно почасти так, а почасти й не так, бо, ніде правди діти, і в ті часи, як цензура найгірше лютувала, таки було дозволено виставляти деякі українські п’єси з життя інтелігентів. Тепер, як настала маленька полегкість на українське слово, таких п’єс і написано, і перекладено з чужих мов, і дозволено цензурою вже стільки, що якби всі ті п’єси справді виставлялися, то український театр знову б знявся вгору.