1 Коли хоче шан[овна] редакція «Буковини», то можемо їй прислати цілий збірничок таких прпказок для друкування в «Неділі» * на науку міщанам і селянам.
Правда, наші буковинські патріоти надіються, що колись настане сконсолідування наших народних сил і що тоді нас будуть знати і поважати інші народи, але хто знає, як про те гадають добродійки сильніші партії?
Ох, перейдім від сеї тяжкої прози до тернопільської поезії. Справді, то не допись, а ціла поема! Які величні постаті: митрополит *, Барвіпський, Вахнянин! І як змальовані, куди Плутарх! * Перед нами проходять, мов тіні королів в «Макбеті» *, давні і сучасні нам патріоти, «ідуть поволі, але певним ходом» (ви чуєте просодію величну?), виринає з туману забуття «Руський Сіон» *, собор церковний мріє, покритий непроглядною тайною, св. письмо в руській мові... тут поет падає ниць перед йо[го] е[ксцеленцією] владикою. Потім підводиться і кидає громи на «руських» і радикалів, горлачів і мальконтентів *, прихильників ненависної опозиції (вони, бач, лихі на те, що у нас буде руський кардинал!). Він гукає: «Хто понижає нашого владику, понижає нас всіх; проти нього виступимо всі!» Яке потужне військо! Гей, стережіться, вороги, вже летить ангол з неба з огненною різкою, ховайтесь, а то він поразить вас!
Далі знов починається величний гімн послові Барвін-ському, мужеві міцної правиці, залізної волі і рівно ж залізної консеквенції, жертволюбному, трудолюбному, щирому народовцеві. А всім ворогам п. Барвінського і його alter ego 1 пана Вахняішна він радить (на сей раз не дуже поетично) «просто замикати уста і то не дуже делікатно». Цікаво, хто має виконувати сей патріотичний вирок? Врешті, поет каже, що він тільки «хотів опа-м’ятати людей, нагадати їм етику життя публічного...». Далі йде філіппіка проти спольщеної руської родини,— хто її не читав, той не читав нічого! Яка залізна консек-венція, яка несокрушима, сказав би магометанська, віра в двох пророків руських. Читаєш, і серце радується, так і хочеться гукнути: «Та немає ліпше, та немає краще, як у нас па Вкраїні!..» — але краще замовкнемо, бо далі в сій пісні йдуть зовсім не консеквентні слова, вони можуть вразити національне почуття наших щиро народов-ських патріотів і релігійне почуття всього русько-українського народу...
LA VOIX D’UNE PRISONNIERI RUSSI
Petite poeme en prose, dediee aux poetes et artistes qui ont eu Vhoneur de salaer le couple Imperial Russe a Versailles
Grands noms et grandes voix! De leur bruit sonore l’uni-vers retentit!.. Certes, la faible voix d’une esclave qui chan-te n’aura pas la gloire d’attirer l’attention de ces grands demi-dieux a la tete couronnee de lauriers et de roses. Mais nous autres, pauvres poetes des cachots, nous sommes habitues aux chants sans echos, aux prieres inexaucees, aux maledictions vaines, aux larmes inconsolees, aux gemisse-ments sourds. On peut tout comprimer hors la voix de Гате, elle se fera entendre dans un desert sauvage si ce n’est dans la foule ou devant les rois. Et le front qui n’a jamais connu de lauriers n’en est pas moins fier, n’en est pas moins pur, il n’a pas besoin de lauriers pour cacher quelque opprobre. Et la voix qui n’a jamais eveille l’echo d’or n’en est pas moins libre, n’en est pas moins sincere, elle n’a pas besoin de celebres interpretes pour se faire bien comprendre.
Or, laissez nous chanter, le chant est notre seul bien, on peut tout comprimer hors la voix de l’ame.
Honte a la lyre hypocrite dont les cordes flatteuses rem-plissaient d’arpeges les salons des Versailles! Honte aux incantations de la nymphe perfide qui du chaos des siecles evoquait les tenebres! Honte aux libres poetes qui devant l’etranger font sonner les anneaux de leur chaines librement mises! L’esclavage est ignoble d’autant plus qu’il est libre. Honte a vous, comediens, qui des levres sacrileges pronon-ciez le grand nom de Moliere qui jadis de son rire mordant rongeait l’affreux colosse erige pour la France par le feu Roi-Soleil. Le fantome de ce Roi, si pale a la veille, a rougi de joie a l’accent de vos chants dans la ville de Paris, cette ville regicide dont chaque pierre dit: a bas la tyrannie! Malheur aux vieilles villes dont les pierres moisies, les lanternes rouillees et les places etroites sont de grands orateurs et ne savent pas se taire...
Bons Frangais, emmenez notre roi plus loin de cette ville des spectres, a Chalons, Trianon, n’importe ou, mais plus loin, parce qu’ici dans les chambres d’Antoinette et de Louis, les mauvais cauchemars peuvent troubler son repos apres tant de triomphe, apres tant de victimes qui jon-chaient le chemin de son char de Cesar qui passait sur les morts. Est-ce en vain qu’apres votre alarmante «Marseillaise» on chantait le refrain d’une supreme angoisse: «Dieu, sauvez le roi!»
Batissez bien le pont pour joindre les peuples, qu’il ne soie pas moins solide que ces vieux ponts royaux a Paris, a Moscou. Seux-la ont bien soutenu la danse effrenee de la foule dechainee animee par la haine, eclairee d’incendie. Ayez soin que votre pont ne s’ecroule pas bien vite pendant un de ces fours de grands bals populaires, guerres
ou revolutions, ces brillantes mascarades!
Grands poetes, grands artistes! quel sera votre beau masque couvrant vos faces celebres pendant ces grandes fetes? Quel sera la costume, de quel siecle, de quel style, qui fera