Шкода стало гусочці ївашка, от вона й каже:
— Так вже сядай, може, якось долетимо.
ївашко сів на неї, та й полетіли. Відьма як побачила, що ївашко таки втік, надулася спересердя та й луснула. А ївашко з гусочкою полетіли-полетіли та під батьковим віконцем сіли. Став ївашко під віконцем та й слухає, що там старі гомонять. А там мати пиріжки з печі виймає по парі, кладе їх на віконце та й примовляє:
— Це тобі, дідусю, а це мені, дідусю.
А ївашко з-поза вікна й обзивається:
— А ївашкові й нема!
— Ой, старий,— каже мати,— щось мені так як їваш-ків голос вчувається!
— Та де там, стара, нашого ївашка вже на світі немає.
Утерла стара сльози та й знов до пиріжків:
— Це тобі, дідусю, а це мені, дідусю.
Аж ївашко знов:
— А ївашкові й нема!
— Та ні таки, старий,— каже мати,— я добре чую, це або він, або його душечка.
Вийшли старі за поріг, аж дивляться — ївашко стоїть під віконцем. Поздоровкались, почоломкались та такі то вже раді! Мати ївашкові і головку змила, і сорочечку білу дала, і нагодувала, а гусочці щонайліпшого зерна посипала. Та й стали вони всі укупочці жити. І досі жиють та хліб жують.
От вам казка, а мені бубликів в’язка.
(м. Миропілля, в Звягельщині)
Варіанти: Чубинский. Труды этногр.-стат. эксп., т. II, ст. 406. Драгоманов. Малорусские народные предания и
рассказы (Киев, 1876), ст. 353. Кулиш. Записки о Юж-ной Руси (Петерб., 1857), т. II, ст. 17. Рудченко. Народ-ные южнорусские сказки, т. 2, ст. 38.
15
КАЗКА ПРО ДИВНУ СОПІЛКУ
Був собі чоловік та жінка, а в них два сини, і мали вони такий садок, що як уродить рясно та продадуть садовину, то цілий рік з того еамого аж до нового годуються. Аж то унадився у той садок веприк з лісу, риє та й риє щоночі, а вдосвіта втікає, і ніяк його достерегти не можна. Щонайліпше дерево підрив, та й став садок підсихати. От батько й каже до синів:
— Достережіть мені, що воно садка псує, а котрий
з вас допантрує садка, тому й садок буде по моїй смерті.
Пішли хлопці вночі на варту, позасідали в садку та й ждуть. То старший посидів, посидів та й заснув, а менший нарубав терну та й обложився геть навколо: отож як почне його сон змагати, то він кивнеться, вколеться на шпичку тернову та й прокинеться; так цілу ніч не заснув на чатах. Аж то перед світом чує, щось хропе та ломиться в садок. Дивиться хлопець, а то веприк з лісу — полум’ям дише, ’клами землю пише, копитами загрібає, хвостом слід замітає. Стрілив хлопець та й забив веприка враз. Тільки менший брат стрілив, то старший прокинувся, бачить — веприк вже забитий; так йому заздрісно стало, що вже тепер батько на меншого садок запише,— узяв та й забив брата з своєї стрільби, поховав його в полі при дорозі, а сам поніс веприка додому.
— А де ж брат? — питає батько.
— Брата,— каже син,— оцей веприк розірвав, то я веприка застрілив, а братового тіла не знайшов.
Заплакали старі, батько в плач, мати в голос. Став їх старший син потішати та так придобрився, що батько йому ще за життя і хату, й обійстя віддав, аби він їх, старих, при собі до смерті тримав.
А над забитим братом в полі при дорозі виросла калина, та така хороша, аж гочі бере, літо й зиму на ній і лист, і цвіт, і ягідки, все разом.
їдуть якось тим шляхом чумаки та дивуються:
— Що то воно за калина така дивна?
А їден вирізав гілку, зробив сопілку, сів собі на воза, їде та й грає, а сопілка йому людським голосом співає, словами промовляє:
Помалу-малу, чумаче, грай, не врази ж мого серденька вкрай!
Брат мене вбив, в землю зарив за того веприка, що в саду рив.
Злякався чумак, хотів ту сопілку викинути, а товариші кажуть:
— Не кидай, треба людей попитати, може, хто скаже, проти чого воно.
Доїхали до села, до крайньої хати, поспросились на ніч, там їх прийняли, ще й вечеряти запросили. Сидять вони, вечеряють та про те диво розказують, що яка то дивна у них сопілка з теї калини, що росте при дорозі:
— Ось нате, господарю, хоч самі заграйте.
Узяв старий господар сопілку, заграв, а вона до нього людським голосом співає, словами промовляє:
Помалу-малу, батеньку, грай, не врази ж мого серденька вкрай!
Брат мене вбив, в землю зарив за того веприка, що в саду рив.
— Що воно таке? — каже господар-.— Ану-но ще ти, стара, заграй!
Узяла стара господиня сопілку, а вона й до неї:
Помалу-малу, матінко, грай, не врази ж мого серденька вкрай!
Брат мене вбив, в землю зарив за того веприка, що в саду рив.
Тоді старий до сина:
— Тепер ти грай.
Той не хоче:
— Чи я малий у дудочку грати?