Мелодія пісні друкується за виданням: Ф. М. Колесса. Мелодії
українських народних дум, серія II.— Матеріали до української етнології, т. 14. Львів, 1913, стор. 15—16. Початок тексту Леся Українка надіслала Ф. Колессі в листі від 5.111 1913 р. з Єгипту, зазначивши «Далі не пам’ятаю».
«Попадя». Неповний текст пісні Леся Українка надіслала разом з листом Ф. Колессі з Єгипту 5.ІІІ 1913 р. з таким поясненням: «Далі дослівно не пам’ятаю, тільки зміст такий, що
попадя, взявши індика, іде просити владику, щоб позволив попові бороду зголити, але владика не позволяє, ганить попадю і наказує шанувати попа і його бороду». Даний текст наведений Ф. Колессою у кн.: Мелодії українських народних дум. К., 1969, стор. 527, але, очевидно, цей варіант записано не від Г. Гончаренка, бо слова пе підтекстовуються під мелодію, записану від нього на валик Лесею Українкою та К. Квіткою і розшифрованого Ф. Колессою.
Повний текст цієї пісні див. у кн.: Жартівливі пісні. К., «Наукова думка», 1967, стор. 428—434, вар. А—Д.
ЗАПИСИ МИКОЛИ ЛИСЕНКА
Рукопис являє собою два нотні аркуші форматом 26x36, списані 8 обох боків рукою М. В. Лисенка. На першій сторінці заголовок: «Веснянки з Волині. Від панни Лесі Укр.». Тридцять записів мелодій з першими рядками текстів поділено на два розділи: «Веснянки з Волині» (24 пісні) та «Обжинкові» (6 пісень). Рукопис виявлено серед матеріалів М. Лисенка, які зберігаються у відділі фондів Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН УРСР під сигнатурою 24—5, од. зб. 31, арк. 78—79 31.
Свого часу К. Квітка згадував: «З початку знайомства Леся Українка повідомила мене, що давно вже співає волинські пісні для запису М. В. Лисенкові і віддала йому зошит із зробленими нею ж самою записами текстів цих пісень» 32. Втративши певність у тому, що матеріал цей знадобиться композиторові, пізніше Леся Українка проспівала Квітці серед інших і ті пісні, які співала колись Лисенкові.
Таким чином, ряд варіантів тих же пісень, що в рукопису Лисенка, але вже з повними текстами, надрукував згодом К. Квітка у зб.: Народні мелодії. З голосу Лесі Українки. К., 1917.
Після смерті М. Лисенка К. Квітка, переглядаючи архів композитора, у 1922 і 1927 pp. натрапив на рукопис. «Свого часу,— писав він,—я не міг провести ретельне порівняння своїх записів 8 тими, що зробив Лисенко і які збереглися в його рукописах, а також порівняти тексти, продиктовані мені Лесею Українкою, з записаними раніше нею самою і відданними Лисенкові. І тепер я змушений залишитися в надії, що це завдання виконає хтось інший» 33. І все ж таки деякі свої записи веспянкових пісень від Лесі Українки («Заїньку», «Бородар», «Подолянка») К. Квітка порівняв із записаними у Лисенка. В своїх нотатках він говорить про інтонаційні розходження в мелодії пісні «Заїньку». У Лисенка із складом «Ну вистрибнути» нота — ля, у Квітки — соль, у записі «Подолянки» Лисенка Квітка відзначив наявність вводного тону, якого, як пише він, «у співі не чулось» і в своїй нотації він це не відзначив. З такого зіставлення К. Квітки видно, що подібні розходження його дивували і, здається, ніби ладен він був прописати їх на рахунок «редакції» композитора. «Інтелектуальний і моральний облік Лесі Українки, її дуже велика освіченість гуманітарпого характеру, її повага до народної творчості... відкидають будь-яку можливість, що вона могла б свідомо вносити якісь зміни, відтворюючи народні пісні для запису» !.
Порівняння усіх трьох джерел — рукопису Лесі Українки (з її власноручними записами текстів і мелодій), якого не мав у своєму розпорядженні К. Квітка, рукопису М. Лисенка і записів К. Квітки, показали, що ці розходження не поодинокі. На них докладніше вказано в примітках до кожної пісні. Й інтонаційні розходження у записаних поетесою і композитором мелодіях (таких пісень, як «Заїньку», «Ой яспо, ясно», «А я рак» та ін.), свідчать про те, що рукопис Лисенка пе е редакцією пісень, які Леся Українка йому надсилала, а документом безпосереднього запису від поетеси. Бо ж важко припустити, щоб композитор, редагуючи її записи, змінював в них мелодичний контур. Отже, цілком можливо, що Леся Українка як натура емоційна, поетична, обізнана з піснями не одного тільки села, могла допускати у співі й певні варіації. Наприклад, Квітка й сам відзначав непослідовне вживання фонетичних груп «ойк», «ейк», «оньк», «еньк» (рекрутойко — рекрутонько, мамунейка — мамуненька) у виконуваних нею піснях (див. примітку до пісні № 93 — «Ти, мати моя, гей...» у виданні К. Квітки «Народні пісні. З голосу Лесі Українки», К., 1917). Подібне мелодичне варіювання могло трапитись і в повторно проспіваних поетесою піснях.
31
Далі, посилаючись на автографи з цього архіву, зазначатимемо: ІМФЕ, номери фонду і одиниці збереження.