Поки публіка захоплювалась «юним талантом» (Л.А. Якубович), а журналісти й критики сперечались про достоїнства та недоліки «Вечорів» (серед інших це О.С. Пушкін, В.А. Ушаков, О.М. Сомов, А.Я. Стороженко під псевдонімом Андрій Царинний, В.Г. Бєлінський, який у квітні 1835 р. «ще не бачить генія у п. Гоголі», восени того ж року назвав його «главою літератури» нарівні з Пушкіним), Гоголь підготував друге видання «Вечорів», яке вийшло в січні 1836 р.
У переліку основних проблем, які традиційно знаходяться у полі зору дослідників, зокрема «Вечорів», передусім — значення української фольклорної традиції, питома вага українського елементу у співвідношенні з російським, початки «натуральної школи» і символічний автобіографізм, проблема циклізації та роль барокової культури. Проникнення останньої в твори Гоголя обумовлене зверненням до українського життя. Виказані в 1930-ті роки думки А. Бєлого та Д. Чижевського з приводу бароко знайшли розвиток в останню третину XX ст. з появою праць Ю. Покальчука (Сучасна латиноамериканська проза. — К., 1978. — С. 134‒143), В. Скуратівського (…На пороге как бы двойного бытия: (из наблюдений над мирами Гоголя) // Гоголезнавчі студії. — Вип. 2. — Ніжин, 1997. — С. 64‒102), П. Михеда (Об истоках художественного мира Н.В. Гоголя (Н.В. Гоголь и В.Т. Нарежный) // Гоголь и современность. — Киев, 1983. — С. 35‒41). Фундаментальне осмислення барокової природи Гоголя належить Ю. Барабашу (Почва и судьба. Гоголь и украинская литература. — М., 1995). Узагальнено більшість зі все ще обговорюваних проблем українського виміру особистості й творчості Гоголя виклав В. Дорошенко у вступній статті «Гоголь і Україна» до нью-йоркського видання творів (Гоголь М. Твори: У 2 т. — Нью-Йорк, 1955. — Т. 1. — С. І—XXXIV). Детальніше про цілий ряд проблем рецепції Гоголя українством див.: Барабаш Ю. Гоголь у літературній свідомості українського зарубіжжя: (Нариси сприйняття та інтерпретацій) // Нові гоголезнавчі студії. — Вип. 1(12). — Сімферополь, 2004.
Що ж до широкого читацького загалу, то правий В. Звиняцковський, коли зауважує, що «Гоголь сприяв осмисленню національно-культурного стереотипу чи культурно-історичного типу в контексті й в термінах нової загальноєвропейської культури» (Звиняцковский В. Николай Гоголь. Тайны национальной души. — Киев, 1994. — С. 217).
Хоча з роками перелік проблем, що ведуть до нового прочитання Гоголя, тільки зростає, незмінно провокативно дискутивним залишається питання звучання Гоголевих творів українською та їхньої репрезентації в україномовному варіанті. Цей скепсис не полишає навіть фахівців: «Не від речі було б розкинути головою щодо питання про межі адекватності перекладів Гоголевих текстів (як, до речі, й російськомовних Шевченкових) на українську і, зважаючи на специфічність, унікальність “гоголівської російської” мови з притаманним їй високим ступенем російсько-українського синкретизму, гібридизації, “неправильності”, — про доцільність, якщо завгодно, і корисність таких перекладів…» (Барабаш Ю. Гоголь у літературній свідомості українського зарубіжжя… — С. 104).
Це питання виникло досить скоро після першої публікації «Вечорів». М.І. Костомаров у «Огляді творів, писаних малоросійською мовою» (1844) зауважив: «Гоголь у своїх високих творіннях багато виразив з малоросійського буття прекрасною російською мовою; але слід визнати: знавці говорять, що багато того ж самого, якби було природною мовою, було б краще».
Наприкінці 1850-х років з’явилися перші спроби переказувань, власне наближень до перекладу, Гоголевих «Вечорів» українською. Д. Мордовцев, якому належить перша «Проба перекладу українських повістей Гоголя малоросійським наріччям» (1839), зізнавався у спонукальних мотивах: «Який не високий талант його, як би живо не окреслював він характери осіб, все відчувається, наче чогось не вистачає у тих оповіданнях; що інакше говорили б і Солопій Черевик з жінкою, і пасічник Рудий Панько… В українських оповіданнях Гоголь такий малорос, такий пасічник, що читаючи їх, так, здається, й бачиш, як він, сидячи у своїй хаті, палить люльку й плює через губу: не вистачає лиш одного, щоб говорив він так, як слід пасічнику — своєю рідною мовою; тоді й народність, ним зображувана, виражена була б уповні. Тому що мова — не остання у справі народності. — Ось що спонукало мене представити публіці малоросійські оповідання Гоголя малоросійським наріччям».