«Земля любові й море чарувань» — такою бачиться Гоголеві Італія, країна, якій він присвятив стільки захоплених сторінок.
У листі до О.С. Данилевського (від 18 червня 1838 р.) Гоголь писав: «А Рим, наш чудесний, в якому, я думаю, і ти живеш подумки в кращі хвилини твоїх думок, цей Рим захопив і зачарував мене. Не можу, та й годі, вирватися з нього» (X, 159). Того ж 1838 р. Гоголь зізнавався М.П. Балабіній: «Мені здається, тепер… принаймні, якби мені запропонували — природно не якийсь імператор чи король, а хтось сильніший за них, — що я вважав би за краще бачити перед собою — древній Рим у грізній і сяючій величі або Рим нинішній в його теперішніх руїнах, я б віддав перевагу Риму нинішньому. Ні, він ніколи не був такий прекрасний. Він прекрасний уже тим, що йому 2588-й рік, що на одній половині його дихає вік язичницький, на другій християнський, і той, і інший — велетенські дві думки в світі. Але ви знаєте, чому він прекрасний. Де ви зустрінете цю божественну, цю райську пустелю посеред міста? Яка весна! Боже, яка весна!» (XI, 144).
Безумовно, на такому сприйнятті позначився і чинник традиції. У художній свідомості європейців Рим, як і взагалі Італія, був музеєм, своєрідним сховищем художніх шедеврів минулого, без осмислення яких неможливо було уявити освіту сучасного художника. Всі дороги тоді вели до Рима, як на початку XX ст. вони поведуть до Парижа, який з того часу назавжди залишився «святом» мистецької душі. Таким «святом» XIX ст. був художній Рим. У «Невському проспекті» оповідач говорить, що російські художники «живлять в собі істинний талант, і якби тільки повіяло на них свіже повітря Італії, він би певно розвинувся». А в «Портреті» саме полотно художника, що приїхав з Італії, призводить до перевороту в долі Черткова.
У Гоголя ж від самого початку, іноді прямо, а частіше завуальовано, звучить тема Божественного провидіння, що привело його до Рима: «Тепер уявіть: над цією людиною, не знаю чому, зглянулося велике милосердя Бога і кинуло її (за що, право, не знаю, нічого гідного не зробила вона), — кинуло її в країну, в рай, де не мучать її нестерпні душевні докори, де душу її обійняв спокій чистий, як те небо, яке її тепер оточує і про яке їй снилися спи на півночі під час поетичних марень, де в заміну того бурхливого, що силкується щохвилини вирватися з грудей фонтану поезії, який вона носила у собі на півночі і який висох, вона побачила поезію не в собі, а навколо себе, в небесах, сонці, прозорому повітрі і в усьому, тиху, що несе забуття мукам» (XI, 245).
В іншому листі до В.А. Жуковського він уточнює: «Чи мені не дякувати Того, Хто послав мене на землю! Якими високими, якими урочистими відчуттями, невидимими, непомітними світу, наповнене життя моє! Клянусь, я щось зроблю, чого не робить звичайна людина. Левову силу відчуваю в душі своїй» (XI, 48).
Скільки гімнів проспівав Гоголь Вічному місту: «О Рим, Рим! Окрім Рима, немає Рима на світі, хотів би я сказати, — щастя й радості, так. Рим більше, ніж щастя й радість». І продовжує в іншому місці: «Коли я побачив, нарешті, удруге Рим, о як він мені здався кращим за колишній! Мені здавалося, ніби я побачив батьківщину свою, в якій декілька років не бував я, в якій жили тільки мої думки. Але ні, це все не те: не свою батьківщину, а батьківщину душі своєї я побачив, де душа моя жила ще раніше за мене, перше, ніж я народився на світ». Кожна нова зустріч з Римом додає упевненості й сили. Він не перестає по-дитячому дивуватися: «Так, що мене найбільше вразило, так це Петро (собор Св. Петра. — П.М.). Він страшно виріс, купол зробився незвичайно величезним». Звідси, з Рима, Гоголь бачив контури майбутнього християнського світу. І вибір місця не був випадковим: «Але якщо є де на світі місце, де страждання, горе, втрати і власне безсилля може забутися, то це хіба в одному тільки Римі. Тут тільки тривоги невладні і не торкаються душі. Що було б зі мною в іншому місці!» (XI, 217).