Принагідно наведемо думку самого Гоголя стосовно перекладів українських пісень, виказану в листі до М. Максимовича (20 квітня 1834 р.): «Про переклади я тобі зауважу ось що: інколи треба віддалятися від слів первотвору зумисне для того, щоби бути до нього ближче. Є сила таких фраз, виразів, зворотів, які нам, малоросіянам, здадуться вельми зрозумілими, якщо ми перекладемо їх слово у слово, але які часом знищать половину сили первотвору. Майже завжди сильне лаконічне місце стає незрозумілим росіянам, тому що воно не в дусі російської мови. І тоді краще десятьма словами визначити весь обшир його, ніж приховати його… При перекладі більш за все слід прив’язуватися до думки і менше до слів, хоч останні винятково звабливі».
Історія українського перекладу «Вечорів» безпосередньо торкається започаткованих ще П. Кулішем рефлексій про дуалізм Гоголевої душі, чого не заперечував і сам письменник. Акцентована увага до кожного зі складників — російського та українського — знайшла відображення у формуванні двох прямо протилежних гоголезнавчих позицій. Тож Гоголя представляли як «українофіла панської формації» (С.П. Шелухін) і бачили в його позиції і творчості антитезу зросійщеним у ніжинській Гімназії вищих наук малоросам, бо й засновувалась вона задля того, щоби «обмосковити українську молодь» (Я.О. Марков).
Цікаво, що у західній рецепції кінця XIX ст. Гоголь постає українським митцем. Французький дослідник А. Рамбо назвав його «українським сказителем» (1876), а за десять років — 1886 р. Е.М. Вогює вирізнив «середземноморський темперамент» митця, «життєрадісніший, жвавіший і вільніший за російський».
Наприкінці XIX ст. французька критика, виходячи з різних позицій, майже одностайно відзначала окремішність Гоголя в російській літературі, підкреслюючи його несхожість і, власне, чужерідність. Для популярного співця «мистецтва для мистецтва», представника групи «Парнас» А. Сильвестра Гоголь був би «ще більшим поетом, якби залишився на своїй Україні, а не рушив у Петербург шукати картин уже не безсмертної природи, але безсмертно смішної й потворної людини» (1892). Все це великою мірою стосується «Вечорів», які для А. Сильвестра і багатьох інших поціновувачів були втіленням високого мистецтва. Як писав 1838 р. французький дипломат А. де Сіркур (з ним та його дружиною Анастасією Хлюстіною Гоголь тоді познайомився у Парижі), у «Вечорах» відроджуються «древні звичаї України, що так відрізняються від російських звичаїв». У дослідницькій рецепції кінця XX ст. «значення (“Вечорів”) невелике» і їхня «головна привабливість для сучасного читача — змодельований за українським вертепом гумор, що викликав відгук на заяложені ситуації й карикатурні характери, які, втім, були дуже смішними» (Луцький Ю. Страдництво Миколи Гоголя, знаного також як Ніколай Гоголь: Пер. з англ. // Гоголезнавчі студії. — Вип. 11. — К., 2002. — С. 48, 49).
Улітку 1832 р. в листі від 20 червня до М.П. Погодіна Гоголь заговорив про повторне видання «Вечорів», до чого спонукали матеріальні нестатки. Але на заваді серед інших невстановлених причин були й побажання невідомого видавця додати до «Вечорів» нові «казки». Про це Гоголь писав М.П. Погодіну (1 лютого 1833 р.): «Ви питаєте про Вечори Диканьські. Чорт з ними! Я не видаю їх. І хоч грошові прибутки були б не зайвими для мене, але писати для цього, додавати казки не можу. Ніяк не маю таланту зайнятися спекулятивними оборотами. Я навіть призабув, що я творець цих Вечорів, і ви тільки нагадали мені про це. …Хай приречені вони будуть на безвість! допоки щось вагоме, велике, митецьке не вийде з мене». Певне, справа була не тільки у технічних труднощах підготовки перевидання — на обкладинці «Миргорода» (лютий 1835 р.) повідомлялось про швидку появу «Повістей, які слугують продовженням “Вечорів”», але у продаж книга надійшла лише у січні 1836 р. Гоголь, шукаючи нових тем і нових жанрових форм, дистанціюється від юнацьких проб пера, утверджуючись у статусі одного з провідних літераторів Росії.
Перше видання «Вечорів» Гоголь відкрив «Передмовою», що мала прояснити вибір Диканьки за локус дії. Серед багатьох і вже згадуваних версій є й історично обґрунтована, згідно з якою з часів Катерини II високі особи мандрували в Малоросію повз Диканьку, де знаходилась садиба Кочубея. П.В. Палієвський звернув увагу на можливу свідому орієнтованість Гоголя на «Полтаву» Пушкіна, де у примітках зазначалось: «Диканька — село Кочубея», «Хутір — дім за містом».