У реальному житті стосунки письменників були іншими. Звичайно, ім’я Пушкіна знадобилося Гоголеві, щоб підкреслити свою приналежність до сонму обраних. Все, що робить Гоголь, освячено його, Пушкіна, особистістю. А це додавало й самому Гоголю особливого статусу. Він, як відомо, іноді вдавався до релігійної термінології в розмовах про літературу. Про Плетньова Гоголь, за спогадами Г.П. Данилевського, говорив, що «він висвячений Пушкіним». Відхід Пушкіна став своєрідним знаком, який підштовхнув Гоголя зайняти престол першого письменника Росії, а це вже був крок на шляху гоголівського апостольства.
Другий важливий момент — так званий польський епізод, про який до цих пір сперечаються гоголезнавці. Одні, як В. Солоухін, схильні бачити в ньому католицький «ухил» Гоголя, інші, вслід за В. Вересаєвим, готові думати, що «потайний і дуже практичний в життєвих справах, Гоголь просто водив за ніс польських ченців, які полювали за ним. Єдина мета була — догодити багатій і знатній княгині Волконській, фанатичній католичці»[23]. Здається, ближче до істини американська дослідниця М. Богоявленська, яка резонно відмітила: «Художник міг тимчасово пересилювати мислителя, але процес релігійного шукання ніколи не припинявся в Гоголі. Тому ідейне багатство навколишнього світу не могло не зачепити й не зацікавити його. Лишень допитливість його розуму і природна спостережливість, а також прагнення до самоосвіти вже виключають можливість його повної байдужості до католицтва»[24].
Друга редакція «Тараса Бульби» (1842) свідчить, що інтерес до католицизму з роками не зникає. Часто цитований Гоголів лист з Рима до матері, де говориться, що «як релігія наша, так і католицька, здійснене одне і те саме», пояснюється тією визначальною метою, яка для Гоголя була головним завданням євангельського учення. З його дієвою силою він уперше зазнайомився при зустрічі восени 1836 р. в Парижі з представниками польської еміграції. Велика польська еміграція (під такою назвою вона увійшла до історії) утворилася в Західній Європі, головним чином у Франції, після невдалого листопадового повстання 1830 р., що залишилось яскравою сторінкою польської історії, польського національного духу. Виявлені повстанцями жертовність, самовіддана любов і вірність зганьбленій батьківщині стали тим етичним і людським капіталом, який був і залишається джерелом високих устремлінь поляків. Разом з тим життя на еміграції було далеко не безхмарним, попри єднаючу спільність бороненого ідеалу — вільної й незалежної Польщі. І не могло бути інакше. Близько 6‒7 тисяч польського воїнства опинилися після поразки в Парижі. Найчастіше це були молоді люди з шляхетських родин, які зазнали, крім фізичних ран, морального приниження поразкою й усвідомленням несили змінити існуючий стан речей. А далекий від благочестя Париж не надто сприяв їхнім устремлінням. Швидше навпаки — спокушав і підштовхував до пошуку втіхи й забуття.
Еліта еміграції розуміла потребу у внутрішній організації, що змогла б хоч якось вплинути на земляцтво. Серед лідерів еміграції досить швидко на перші ролі висунувся Адам Міцкевич, який уже в середині 1830-х років був поетичною величиною європейського масштабу.
Саме Міцкевич був ініціатором та натхненником різних товариств і організацій, періодичних видань і дороговказних книг для нації («Книги народу польського»), що так чи інакше впливали на життя еміграції. Об’єднати еміграцію, наповнити вищим смислом її життя й роботу, допомогти вибитим із звичної життєвої колії людям знайти себе, освятити їхню діяльність високою релігійною ідеєю — такою загалом була мета Міцкевича. Саме в цей період напруженої боротьби за збереження духовної та етичної цілісності еміграції і з’являється в Парижі Гоголь, у цей час він зустрічається з представниками її еліти (осінь-зима 1836‒1837 рр.).
Шлях самого Міцкевича до ідеї відродження релігійності нації був далеко не простим. Більшість дослідників сходиться па думці, що до Парижа він приїхав глибоко віруючою людиною, а остаточне звернення до віри сталося під час його перебування в Римі напередодні повстання. Відомий дослідник «Товариства Воскресіння Господнього» П. Смоликовський писав: «Справу відродження релігійності серед емігрантів підняв Міцкевич. Був він віруючим католиком… Не належав до жодної з партій, сварки і суперечності в емігрантському середовищі брав близько до серця»[25].
23
24
25