Це був другий вихід художника за межі російського світу. Глуха, просякнута мрякою безвиході та мертвотної застиглості російська дійсність знесилювала його творчий дух. У листі до В. Жуковського Гоголь писав наприкінці 1839 року: «… яке дивне моє існування в Росії! який важкий сон! о, коли б скоріше прокинутися! Ніщо, ні люди, зустріч з котрими принесла б радість, ніщо не в силах розпалити мене…» (XI, 268).
Проте творча енергія молодого письменника, яка так ефективно спрямувала передусім українськими повістями читацьку увагу на історичні та духовні основи національної екзистенції, була активізована ідеєю створити досі не бачений роман «про всю Русь». Заміри Гоголя поемою «Мертві душі» були спрямовані на те, щоб провістити світ про власне місіонерське покликання відкрити моральні та духовні рани па тілі усієї Русі — України та Росії і показати цим заблудним, упослідженим, гріховним вівцям Господа дорогу до храму очищення та набуття віри.
Ідея духовного виведення двох народів — українського і російського, усієї Русі па шлях загальнослов’янського месіанства задля відкриття світові нових горизонтів удосконалення за християнсько-етичними вимірами спонукала Гоголя до створення нової редакції повісті «Тарас Бульба».
Розширений варіант цієї повісті з’явився того ж 1842 року, коли були надруковані «Мертві душі». В цій поемі письменник відкрив передусім для себе тотальну недосконалість російської дійсності та упевнився в необхідності особистісного проповідування християнських моральних цінностей. Коли в першій редакції повісті «Тарас Бульба» місія збереження і захисту православної віри від римо-католицької експансії, мусульманського світу, від поширення уніатства, від свавілля поляків та зазіхань на «віру предків і святого звичаю» покладається на українське козацтво, то в редакції 1842 року «думка про особливу історичну та релігійну місію українського козацтва дедалі помітніше витісняться ідеєю російського месіанства, топос України — топосом “Руси”, “російської („русской“) землі”, козаків тепер іменовано “російськими („русскими“) витязями”, “православ’я оголошено російською („русской“) вірою”»[3].
Гоголь відмовляється від утвердження особливої історично-релігійної місії українського козацтва, над обґрунтуванням якої замислювався, коли працював над історичними джерелами, готував грандіозний проект з історії України, записував українські народні пісні та друкував статті «Погляд на складання Малоросії» та «Про середні віки». Його погляд тепер звернений углиб себе задля духовного і морального самовдосконалення. Молитва, як смиренне прохання до Господа зміцнити дух, утвердити в фізичній і духовній силі, заполонила його єство, стала своєрідним моральним інструментом очищення душі, підготовки її до величної місії — християнської самопосвяти служінню Божому промислу.
Це велична місія передбачала самопожертву, вимагала усієї людини, її духа і слова. Гоголь «зберігав» слово у сфері духовного, бо був переконаний, що слово постає з самого духу безпосереднього Я. Для того, щоб оживити визріваюче в душі слово, необхідно мобілізувати на цю інкарнацію дух. Гоголь із величезною надією і християнським смиренням чекав явлення Слова як кульмінації поєднання, «порозуміння» духу і слова.
Після «Ревізора», «Одруження», «Гравців» Гоголя заполонила ідея відродження, воскресіння життєдіяльності людини, місія оживити «мертві душі», а для цього їх слід, замислював художник, зібрати разом і провести за собою усіма дантовими колами душевних очищень та моральних самоусвідомлень. Ця апостольська місія усвідомлювалася письменником на рівні саморефлексій, «вирощувалася» в душі ощасливленого Італією, «ідеального» митця і «вимагала» передусім особистісного самовдосконалення, піднесення себе до духовних висот пророків-євангелістів. Євангеліє лягає на його письменницький стіл для того, щоб відривати духовні горизонти вічного для страдницької душі. І тільки така страдницька душа здатна явити світові найдосконаліші поетичні одкровення.
У цей час, орієнтовно з 1837 по 1842 рік, коли Гоголь намагався подолати творчу кризу шляхом оновлення, облагороджений свого грандіозного задуму — поеми «Мертві душі», і посилюється духовний «розлам», спричинений бунтом реальності супроти художньої ідеї. Найважче для Гоголя — віднайти відповідну художню форму, здатну якнайповніше передати його ідеї перетворення дійсності і облагородження людини засобами мистецтва.