— Сюди, Афанасію Івановичу! ось тут тин нижчий, підіймайте ногу, та не бійтесь: дурень мій подався на цілу ніч з кумом під вози, щоб москалі часом не поцупили чого.
Так грізна жінка Черевикова ласкаво підбадьорювала поповича, що боязко тулився коло тину; той виліз хутко на тин та довго стояв вагаючись на ньому, ніби висока страшна примара, націлюючись оком, куди б краще стрибнути, і, нарешті, з шумом кинувся в бур’ян.
— Ото лихо! чи не забилися ви, чи не скрутили ще, боронь Боже, в’язи? — лепетала заклопотана Хівря.
— Цс! нічого, нічого, найлюб’язніша Хавроніє Никифорівно! — болісно й пошепки промовив попович, підводячись на ноги, — крім хіба уязвлення від кропиви, цього змієподібного зілля, як казав небіжчик отець протопоп.
— Ходімо ж тепер до хати; там нікого нема. А я думала вже, Афанасію Івановичу, що на вас болячка чи соняшниця напала[45]. Нема та й нема. Як же вам живеться? Я чула, що панотцеві перепало тепер чимало всякої всячини!
— Чиста дрібниця, Хавроніє Никифорівно; панотець зібрав за весь піст мішків з п’ятнадцять ярового, проса мішків з чотири, книшів із сотню, а курей, якщо полічити, то не буде й п’ятдесяти штук, яйця ж усе більше протухлі. Та воїстину сладосні приношення, мовивши до прикладу, єдино від вас сподіваємося дістати, Хавроніє Никифорівно! — говорив далі попович, розчулено поглядаючи на неї і присуваючись ближче.
— Ось вам і приношення, Афанасію Івановичу! — промовила вона, ставлячи на стіл полумиски і манірно застібаючи свою кофту, що наче ненавмисно розстебнулася, — варенички, галушечки пшеничні, пампушечки, товченички!
— Б’юсь об заклад, якщо це зробили не наймайстерніші руки з усього Євиного роду! — сказав попович, беручись до товченичків і присовуючи другою рукою варенички. — Одначе, Хавроніє Никифорівно, серце моє прагне від вас поживи солодшої за всі пампушечки й галушечки.
— От я вже й не знаю, якої вам ще поживи хочеться, Афанасію Івановичу! — відповіла огрядна красуня, прикидаючись, ніби не розуміє.
— Розуміється, любові вашої, незрівнянна Хавроніє Никифорівно! — пошепки промовив попович, тримаючи в одній руці вареника, а другою обіймаючи широкий стан її.
— Бог знає, що ви думаєте, Афанасію Івановичу! — сказала Хівря, соромливо опустивши очі свої. — Чого доброго! ви, мабуть, візьметесь ще й цілуватися!
— Щодо цього я вам скажу хоч би й про себе, — говорив далі попович, — коли був я, до прикладу сказати, ще в бурсі, ось, як тепер пригадую…
Тут почулося знадвору гавкання й стукіт у ворота. Хівря поквапно вискочила й вернулась, уся збліднувши.
— Ну, Афанасію Івановичу, ми попалися з вами: народу стукається купа, і мені чувся кумів голос…
Вареник застряв у горлі поповичеві… Очі його вирячились, начебто який-небудь виходець з того світу тільки що зробив йому перед цим візит свій.
— Лізьте сюди! — кричала перелякана Хівря, показуючи на покладені під самою стелею на двох перекладинах дошки, де було навалено всякого хатнього манаття.
Небезпека додала духу нашому героєві. Опам’ятавшись трохи, скочив він на лежанку і поліз звідти обережно на дошки. А Хівря побігла без пам’яті до воріт, бо стукали знову та ще дужче й нетерплячіше.
VII
Та тут чудасія, мосьпане!
На ярмарку трапилася дивна пригода: скрізь пішла чутка, що десь між крамом з’явилася червона свитка. Бабі, що продавала бублики, привидівся сатана у вигляді страшної свині, що безперестанку нахилявся над возами, начебто шукаючи чогось. Це швидко облетіло всі кутки вже притихлого табору; і всі вважали за злочин не вірити, дарма що баба з бубликами, пересувна крамниця якої стояла поряд із яткою шинкарки, вклонялася цілий день без потреби і виписувала ногами цілковиту подібність свого смачного краму. До цього долучились ще перебільшені звістки про чудо, бачене волосним писарем у розваленому сараї, отож проти ночі всі щільніше тулилися одне до одного; спокій зник, і страх заважав кожному склепити очі свої; а ті, що були не дуже хоробрі і запаслися ночівлею в хатах, забралися додому. До таких належав і Черевик із кумом та дочкою, які разом з гостями, що напросились до них у хату, і зчинили стукіт, що так перелякав нашу Хіврю. Кума вже трохи розібрало. Це можна було бачити з того, що він двічі проїхав своїм возом по подвір’ю, поки знайшов хату. Гості теж були у веселому настрої і без церемонії увійшли перше за самого хазяїна. Дружина нашого Черевика сиділа, як на голках, коли почали вони нишпорити по всіх кутках у хаті.
45
*