— Що, кумо, — скрикнув, увійшовши, кум, — тебе ще й досі трясе пропасниця?
— Еге ж, нездужається, — відповіла Хівря, неспокійно поглядаючи на дошки, накладені під стелею.
— Ану, жінко, дістань-но там у возі баклажок! — казав кум до жінки, що приїхала з ним разом, — ми хильнемо його з добрими людьми; прокляті баби нагнали такого страху, що й сказати соромно. Та ми ж, їй-богу, браття, через дурницю приїхали сюди! — казав він далі, сьорбаючи з череп’яного кухля. — Я тут-таки ставлю нову шапку, якщо баби не надумали покепкувати з нас. Та хоч би й справді сатана! Що сатана? Плюйте йому на голову! Нехай би оцю хвилину забагнулось йому стати ось тут, наприклад, передо мною: був би я собачий син, коли не дав би йому дулю аж під самісінький ніс!
— Чого ж ти враз зблід увесь! — закричав один з гостей, вищий від усіх на голову, що намагався завжди вдавати з себе сміливця.
— Я… Господь з вами! приснилось!
Гості посміхнулись. Задоволена усмішка з’явилась на обличчі дотепника-сміливця.
— Куди тепер йому збліднути! — підхопив другий, — щоки в нього розцвіли, як мак; тепер він не Цибуля, а буряк, — або краще, як та червона свитка, що так налякала людей.
Баклажок покотився по столу і зробив гостей ще веселішими, ніж перше. Тут Черевик наш, якого давно мучила червона свитка та не давала й на хвилину спокою цікавому його духові, підступив до кума.
— Скажи, будь ласка, куме! от питаю, та ніяк не допитаюся, що то за історія з тією проклятою свиткою.
— Е, куме! воно б не годилось розповідати проти ночі; та хіба вже на те, щоб догодити тобі й добрим людям (при цьому повернувся він до гостей), що їм, я бачу, так само, як і тобі, хочеться дізнатися про цю диковину. Ну, добре. Слухайте ж!
Тут він почухав плече, втерся полою, поклав обидві руки на стіл і почав:
— Раз, за яку провину, їй-богу, вже й не знаю, вигнали одного чорта з пекла.
— Як же це, куме! — перебив Черевик, — як же могло статися, щоб чорта вигнали з пекла?
— Що ж робити, куме, вигнали, то й вигнали, як ото собаку хазяїн виганяє з хати. Може, йому забагнулося вчинити яке-небудь добре діло, ну й показали йому поріг. От чортові бідному так стало сумно, так сумно за пеклом, що хоч на гілляку. Що робити? Почав з горя пити. Отаборився в отому сараї, що, як ти бачив, розвалився під горою[46] і що повз нього ні один добрий чоловік не пройде тепер, не захистивши спершу себе хрестом святим, і став той чорт такий гультяй, якого не знайдеш і між парубками. Од ранку й до вечора тільки й діла, що сидить у шинку!..
Тут знову суворий Черевик перебив нашого оповідача:
— Бог знає, що говориш ти, куме! Як це можна, щоб чорта впустив хто-небудь у шинок: адже в нього ж є, хвалити Бога, і кігті на лапах, і ріжки на голові.
— Ото ж бо й штука, що на ньому була шапка й рукавиці. Хто його впізнає? Гуляв-гуляв — нарешті дійшло до того, що пропив усе, що мав при собі. Шинкар довго давав набір, потім і перестав. Довелося чортові заставити червону свитку свою, мало не за третину ціни, жидові, що шинкарював тоді на Сорочинському ярмарку; заставив та й каже йому: «Гляди ж, жиде, я прийду до тебе по свитку якраз через рік, бережи її!» — і зник, як у воду. Жид роздивився гарненько свитку: сукно таке, що й у Миргороді не дістанеш! а червоний колір горить, як вогонь, аж не надивишся! От жидові надокучило дожидатися строку. Почухав собі пейсики, та й злупив з якогось приїжджого пана мало не п’ять червінців. Про строк жид і забув зовсім. Коли це одного разу, надвечір, приходить якийсь чоловік: «Ну, жиде, віддавай мою свитку!» Жид спочатку був і не впізнав, а потім, як роздивився, то прикинувся, ніби й у вічі не бачив: «Яку свитку? в мене нема ніякої свитки! я знати не знаю твоєї свитки!» Той зирк, — і пішов; та тільки ввечері, коли жид, замкнувши свою халупу й перелічивши в скринях гроші, накинув на себе простирадло і став по-жидівському молитись Богу — чує шарудіння… гляне — з усіх вікон повиставлялись свинячі рила…
Тут справді почувся якийсь неясний звук, що дуже скидався на свиняче рохкання: всі зблідли… Піт виступив на обличчі оповідача.
— Що? — промовив злякано Черевик.
— Нічого!.. — відповів кум, трясучись усім тілом.
— Га! — обізвався один із гостей.
— Ти сказав…
— Ні!
— Що ж воно рохнуло?
— Бог знає, чого ми переполохались! нікого нема!
Всі злякано стали озиратись навколо й почали нишпорити по кутках. Хівря була ні жива ні мертва.
— Ех ви, баби! баби! — промовила вона голосно, — чи вам козакувати й бути чоловіками! вам би веретено в руки, та й посадити за гребінь; один хто-небудь, може, прости Господи… Під ким-небудь ослін заскрипів, а всі й кинулись, як навіжені!
46
*