— А хто зверху?
— Баба!
— Ну от, це ж і є чорт!
Загальний регіт розбуркав майже всю вулицю.
— Баба вилізла на чоловіка; ну, певно, ця баба знає, як їздити! — говорив один з натовпу, що зібрався навколо.
— Дивіться, хлопці! — говорив інший, підіймаючи черепок з горшка, друга ціла половина якого трималася на голові в Черевика, — яку шапку надів на себе цей добрий молодець!
Гамір і регіт, ще збільшившись, примусили опам’ятатися наших мерців, Солопія та його дружину, що, охоплені переляком, довго дивилися з жахом застиглими очима на смагляві циганські обличчя. Освітлюючись химерним і тремтливим світлом, вони здавались диким збіговищем гномів, оточених важкою підземною парою й хмарами пітьми непробудної ночі.
X
Цур тобі, пек тобі, сатанинське навождення!
Ранковий холодок віяв над Сорочинцями, що прокинулися від сну. Клуби диму з усіх димарів летіли назустріч сонцю, яке з’явилося на сході. Ярмарок загомонів. Вівці замекали, коні заіржали; крики гусей і перекупок залунали знову по всьому табору — і страшні розмови про червону свитку, що навіяли таку моторошність на людей в таємничі години присмерку, зникли зовсім, як тільки настав ранок.
Позіхаючи й потягуючись, дрімав Черевик у вкритій соломою кумовій повітці, вкупі з волами, мішками борошна та пшениці, і, здається, зовсім не мав бажання відірватись від своїх снів, як раптом почув голос, такий же знайомий, як притулок лінощів — благословенна піч у його хаті чи шинок далекої родички, що стояв не далі, як за десять кроків від його порога.
— Вставай, вставай! — деренчала йому над вухом ніжна дружина, смикаючи його з усієї сили за руку.
Черевик, замість відповісти, надув щоки і почав вимахувати руками, наче б’ючи в барабан.
— Божевільний! — закричала вона, ухиляючись від вимаху рук його, бо він мало був не зачепив її по обличчю.
Черевик підвівся, протер трохи очі й подивився навколо:
— Враг би мене взяв, якщо мені, голубко, не уявилася твоя пика барабаном, що на ньому мене примусили вибивати зорю, немов москаля, оті свинячі рила, що від них, як каже кум…
— Годі, годі тобі дурниці верзти! Збирайся, веди швидше кобилу на продаж! сміх просто людям: приїхали на ярмарок, і хоч би тобі пасмо прядива продали…
— Як же, жінко, — підхопив Солопій, — та з нас-бо тепер сміятися будуть.
— Іди! іди! з тебе й так сміються!
— Ти ж бачиш, що я ще не вмивався, — провадив далі Черевик, позіхаючи й чухаючи спину та намагаючись, між іншим, виграти час для своїх лінощів.
— Ото не до речі забагнулося йому чепуритись! Коли це за тобою водилося? ось рушник, утри свою пику…
Тут схопила вона щось, зібгане в жмут, і з жахом кинула його від себе… Це був червоний обшлаг від свитки!
— Іди, роби своє діло, — повторила вона, набравшись духу, своєму чоловікові, бачивши, що в того переляк відібрав ноги, і зуби цокотіли.
— Буде продаж тепер! — бурчав він сам до себе, одв’язуючи кобилу й ведучи її на майдан. — Недарма, коли я збирався на цей проклятий ярмарок, на душі було так тяжко, начебто хто навалив на тебе здохлу корову, а воли аж двічі самі повертали додому. Та ще, як згадав я тепер, чи не в понеділок ми виїхали. Ну, от і лихо все!.. Невгамовний і чорт проклятий: носив би вже свитку без одного рукава; так де там, треба ж добрим людям не давати спокою. Був би я, наприклад, чортом, від чого борони Боже, чи став би я лазити вночі за проклятущими клаптями?
Тут філософствування нашого Черевика перебив грубий і різкий голос. Перед ним стояв високий циган:
— Що продаєш, чоловіче добрий?
Продавець помовчав, поглянув на нього від ніг до голови і сказав байдужісінько, не спиняючись і не випускаючи з рук вуздечки:
— Сам бачиш, що продаю!
— Ремінці? — спитав циган, поглядаючи на вуздечку, що була в його руках.
— Еге ж, ремінці, коли вже кобила схожа на ремінці.
— Одначе ж, чорт побери, земляче, ти, видно, її соломою годував!
— Соломою?
Тут Черевик хотів був потягти за вуздечку, щоб провести свою кобилу і викрити брехню безсоромного ганьбителя, та рука його з незвичайною легкістю вдарилася в підборіддя. Глянув — у ній перерізана вуздечка, а до вуздечки прив’язаний — ой, жах! волосся його здійнялось догори! — шматок червоного рукава!.. Плюнувши, хрестячись і махаючи руками, побіг він від несподіваного подарунка і, швидше за молодого парубка, зник серед натовпу.