XI
За моє ж жито, та мене й побито.
— Лови! лови його! — кричало кілька хлопців у тісному кінці вулиці, і Черевик почув, що його схопив хтось дужими руками.
— Зв’язати його! це той самий, що вкрав у доброго чоловіка кобилу!
— Господь з вами! за що ви мене в’яжете?
— Він ще й питає! а за що ти вкрав кобилу в приїжджого мужика, Черевика?
— З глузду з’їхали ви, хлопці! Де ж це бачено, щоб чоловік сам у себе крав що-небудь?
— Старі вигадки! старі вигадки! чого ж ти біг скільки духу, наче сам сатана за тобою гнався?
— Мимоволі побіжиш, коли сатанинська одежа!..
— Е, голубе! дури інших цим; буде ще тобі від засідателя, щоб не лякав чортовинням людей!
— Лови, лови його! — почувся крик з другого кінця вулиці. — Ось де він, ось утікач!
І перед очима нашого Черевика з’явився кум в найжалюгіднішому стані, із зав’язаними назад руками, що його вели кілька хлопців.
— Чудеса завелись! — говорив один із них. — Послухали б ви, що розказує цей шахрай, якому досить тільки глянути в обличчя, щоб побачити злодія; як стали питати: чого біг він, як навіжений, — поліз, каже, до кишені понюхати табаки та, замість тавлинки[47], витяг шматок чортової свитки, з якої спалахнув червоний вогонь, а він давай боже ноги!
— Еге-ге-ге! та це одного гнізда обидві пташки! зв’язати їх обох вкупі!
XII
— Може, й справді, куме, ти поцупив що-небудь? — спитав Черевик, лежачи зв’язаний разом з кумом під солом’яною яткою.
— І ти тієї ж, куме! щоб мені відсохли руки й ноги, якщо я що-небудь будь-коли крав, крім хіба вареника з сметаною в матері, та й то ще, коли мені було років десять віку.
— За що ж це, куме, на нас напасть така? Тобі ще нічого: тебе обвинувачують принаймні в тому, що ти в іншого вкрав; за що ж на мене, бідолаху, лихий наклеп такий: нібито в самого себе вкрав кобилу. Видно, нам, куме, на роду написано не мати щастя!
— Горе нам, сиротам бідним!
Тут обидва куми заридали, схлипуючи.
— Що це тобі, Солопію? — спитав, увійшовши в цей час, Грицько. — Хто це зв’язав тебе?
— А! Голопупенко, Голопупенко! — закричав, зрадівши, Солопій. — Ось, куме, це той самий, про якого я казав тобі. От молодець! ось Бог мене побий на цьому місці, коли не висуслив при мені кухля завбільшки майже як твоя голова, і хоч би тобі скривився.
— Що ж ти, куме, так не пошанував такого гарного парубка?
— Отак, як бачиш, — казав далі Черевик, обернувшись до Грицька, — покарав Бог, видно, за те, що завинив перед тобою. Прости, чоловіче добрий. Їй-богу, радий би зробити для тебе все… Та що ж поробиш? — в старій моїй диявол сидить.
— Я не злопам’ятний, Солопію. Якщо хочеш, я визволю тебе!
Тут він моргнув хлопцям, і ті ж самі, що вартували його, кинулись розв’язувати.
— За те й ти роби як треба: справляй весілля! та й погуляємо так, щоб цілий рік боліли ноги від гопака.
— Добре! от добре! — сказав Солопій, ляснувши руками. — Та мені так тепер зробилось весело, наче мою стару москалі забрали. Та що там думати: годиться чи не годиться так — сьогодні ж весілля, та й по всьому!
— Гляди ж, Солопію, через годину я буду в тебе; а тепер іди додому: там чекають тебе купці на твою кобилу й пшеницю!
— Як! хіба кобила знайшлася?
— Знайшлась!
Черевик з радості остовпів, дивлячись услід Грицькові, що пішов собі.
— Що, Грицьку, погано ми зробили своє діло? — спитав високий циган парубка, що поспішав. — Воли ж бо тепер мої?
— Твої! твої!
XIII