Років, де там! більше ніж сто тому, говорив покійний дід мій, нашого села й не пізнав би ніхто: хутір, найбідніший хутір! Хаток з десять, не пообмазуваних, не вкритих, стирчало то там, то там серед поля. Ані тину, ані повітки добрячої, де б поставити худобу чи воза. Це ж ще багатії так жили; а подивилися б на нашу братію, на голоту: викопана в землі яма — от вам і хата![53] тільки по диму й можна було дізнатися, що там живе чоловік Божий. Ви спитаєте, чому вони жили так? Бідність не бідність: тому що тоді козакував майже кожен і набирав у чужих землях чимало добра; а здебільшого тому, що не було потреби обзаводитися доброю хатою. Якого народу тоді не вешталося по всіх усюдах: кримці, ляхи, литвинство![54] Траплялося, що й свої наїдуть купами і обдирають своїх-таки.
Усякого було.
У тому хуторі з’являвся часто чоловік, або, краще, диявол у людській подобі. Звідки він, чого приходив, ніхто не знав. Гуляє, пиячить і враз пропаде, як у воду, і слуху немає. Там, зирк — знову мов з неба упав, вештається по вулицях у селі, якого тепер і сліду немає і яке було, може, не далі як за сто кроків від Диканьки. Назбирає зустрічних козаків: регіт, пісні, гроші сиплються, горілка, як вода… причепиться було до красних дівчат: надарує стрічок, сережок, намиста — дівати нікуди! Щоправда, красні дівчата трохи задумувалися, беручи подарунки: Бог знає, може, справді перейшли вони через нечисті руки. Рідна тітка мого діда, що тримала у той час шинок на теперішній Опішнянській дорозі, в якому часто гуляв Басаврюк, так звали того бісівського чоловіка, якраз говорила, що ні за що на світі не погодилася б узяти від нього подарунків. Знов, як і відмовитися: кожного візьме страх, як нахмурить він, було, свої щетинисті брови і кине спідлоба такий погляд, що, здається, забіг би бог знає куди; а візьмеш, то на другу ніч і чимчикує в гості який-небудь приятель з болота, з рогами на голові, і давай душити за шию, коли на шиї намисто, кусати за палець, коли на ньому перстень, чи тягти за косу, коли в неї вплетена стрічка. Бог з ними тоді, з тими подарунками! Та от лихо — і здихатися не можна: кинеш у воду — пливе чортячий перстень чи намисто поверх води, і до тебе ж у руки.
У селі була церква, як згадую, трохи чи не Святого Пантелея[55]. Жив тоді при ній ієрей, блаженної пам’яті отець Афанасій. Помітивши, що Басаврюк навіть у Великодню неділю не буває в церкві, надумав був покартати його, накласти церковне покаяння. Де там! насилу ноги виніс. «Слухай, панотче! — гримнув він йому у відповідь. — Знай краще свої справи, ніж втручатися в чужі, якщо не хочеш, щоб козляча горлянка твоя була заліплена гарячою кутею!» Що робити з окаянним? Отець Афанасій оголосив тільки, що кожного, хто буде водитися з Басаврюком, буде вважати за католика, ворога Христової церкви і всього людського роду. В тому селі був у одного козака, на прізвище Корж, наймит, якого люди звали Петром Безрідним[56]; може, тому, що ніхто не пам’ятав його батька й матері. Церковний староста казав, правда, що вони на другий же рік померли від чуми; та тітка мого діда знати цього не хотіла і з усієї сили намагалася наділити його ріднею, хоч бідному Петрові вона була так потрібна, як нам торішній сніг. Вона казала, що батько його й тепер на Запорожжі, був у полоні в турків, натерпівся мук бог знає яких і якимсь чудом, переодягтися євнухом, утік. Чорнобривим дівчатам та молодицям мало було діла до рідні його. Вони говорили тільки, що коли б одягти його в новий жупан, підперезати червоним поясом, надіти на голову шапку з чорного смушку з гарним синім верхом, почепити збоку турецьку шаблю, дати в одну руку малахай, а в другу люльку в лепській оправі, то заткнув би він за пояс усіх парубків тодішніх. Та от лихо, що бідний Петрусь тільки й мав, що сіру свитку, у якій було більше дірок, ніж у якого жида в кишені злотих. Та й це б ще невелике лихо; а от лихо: у старого Коржа була дочка красуня, та така, що, я гадаю, навряд чи доводилося вам бачити. Тітка покійного діда розповідала,— а жінці, самі знаєте, легше поцілуватися з чортом, не в гнів кажучи, ніж назвати когось красунею, — що повненькі щоки в козачки були свіжі й яскраві, як мак найніжнішої рожевої барви, коли, ймившися Божою росою, палає він, розправляє листочки і чепуриться перед сонечком вранці; що брови, мов чорні шнурочки, що їх купують тепер для хрестиків та дукатів дівчата наші у москалів, які ходять по селах з коробками, рівно посхилявшися, немов дивилися у ясні очі; що ротик, на який дивлячись облизувалася тодішня молодь, мовби на те й створений був, щоб виводити солов’їні пісні; що волосся її, чорне, як крило ворона, і м’яке, як молодий льон (тоді ще дівчата наші не заплітали його в дрібушки, перевиваючи красивими, яскравими синдячками[57]), падало дрібними кучерями на шитий золотом кунтуш[58]. Ех, не доведи Господи проголошувати мені більше на криласі алілуя, якби, тут-таки, не поцілував її, незважаючи на те, що сивина пробирається по всьому старому лісі, котрий вкриває мою маківку, і під боком моя стара, як більмо в оці. Ну, та коли де парубок і дівка живуть близько одне від одного… самі знаєте, що буває. Було, ні світ ні зоря, підкови червоних чобіток і помітні на тому місці, де розмовляла Пидорка зі своїм Петрусем. Але Коржеві й на думку не спало б щось недобре, коли б — ну, це вже й видно, що не хто інший, як лукавий підбив, — не надумав Петрусь, не роздивившися гарненько в сінях, вліпити поцілунок, як кажуть, від щирого серця, у рожеві губки козачки, і той-таки самий лукавий, щоб йому, собачому синові, приснився хрест святий, напоумив здуру старого хріна відчинити двері з хати. Остовпів Корж, роззявивши рота і ухопившися рукою за двері. Клятий поцілунок ніби приголомшив його зовсім. Йому здався він гучніший, ніж удар макогона об стіну, яким звичайно у наш час селянин проганяє кутю, за браком фузеї та пороху[59].
53
*
54
*
55
*
56
*
57
*
58
*
59
*