III
Несподіваний суперник. Змова
— Ні, хлопці, ні, не хочу! Що за розгулля таке? Як вам не набридне гультяювати? Уже й так ославлено нас, буцімто ми бозна-які паливоди. Лягайте краще спати! — Так говорив Левко до розгульних товаришів своїх, що підбивали його на нові витівки. — Прощайте, братове! добраніч! — Він швидко пішов від них вулицею.
— Чи спить же то моя ясноока Ганна? — думав він, підходячи до знайомої нам хати з вишневими деревами. Серед тиші почулася неголосна розмова. Левко спинився. Поміж деревами забіліла сорочка… «Що це значить?» — подумав він і, підкравшися ближче, сховався за дерево. Проти місяця сіяло перед ним дівоче обличчя… Це Ганна! Але хто ж отой високий чоловік, що стояв до нього спиною? Даремно придивлявся він: тінь огортала того від ніг до голови. Тільки спереду він був освітлений трохи, та найменший рух Левка вперед загрожував неприємністю бути поміченим, і тому, тихо прихилившись до дерева, вирішив він зоставатися на місці. Дівчина ясно вимовила його ім’я.
— Левко? Левко ще молокосос! — говорив хрипко і півголосом високий чоловік. — Якщо я застану його коли в тебе, то добре намну йому чуба…
— Хотілося б мені знати, що це за шельма нахваляється нам’яти мені чуба! — стиха промовив Левко і витяг шию, щоб не пропустити жодного слова. Але незнайомий говорив далі так тихо, що нічого не можна було почути.
— Як же тобі не соромно? — сказала Ганна, коли він докінчив своє. — Ти неправду кажеш; ти обманюєш мене; ти мене не любиш; і я ніколи не повірю, щоб ти мене любив!
— Знаю, — провадив далі високий чоловік, — Левко багато наговорив тобі дурниць і закрутив твою голову (тут здалося парубкові, що голос незнайомого не зовсім незнайомий, і начебто він десь його й чув). Та я дамся взнаки Левкові! — вів далі свою мову незнайомий. — Він думає, що я не бачу всіх його фиґлів. Скуштує він, собачий син, які в мене кулаки!