— Чи скоро ж ви думаєте, — сказав голова, обертаючись до винокура й кладучи хреста на рот, саме-бо позіхнув, — поставити свою винокурню?
— Як Бог поможе, то цієї осені, може, й закуримо. На Покрову, то я ладен на що хочете битися об заклад, якщо пан голова не буде ногами німецькі кренделі виписувати по дорозі.
На цім слові оченята винокурові зникли: замість них протяглися промені до самих вух; увесь тулуб заколивався од сміху, і веселі губи випустили на якусь мить димучу люльку.
— Дай-то, Боже, — сказав голова, удавши на обличчі своєму щось подібне до усмішки. — Тепер іще, слава Богу, винокурень розвелось трохи. А от за давнього часу, коли проводжав я царицю по переяславській дорозі, ще небіжчик Безбородько[69]…
— Ну, свате, згадав часи! Тоді від Кременчука аж до Ромен не налічив би і двох винокурень. А тепер… Чи чув ти, пак, що повигадували кляті німці? Незабаром, кажуть, будуть курити не дровами, як усі чесні християни, а якоюсь чортячою парою. — Теє кажучи, винокур задумано дивився на стіл і на розставлені на ньому руки свої. — Як це парою — далебі, не знаю!
— Що за дурні, прости Господи, оті німці! — сказав голова. — Я б їх батогом, сучих дітей! Чи чувана річ, щоб парою та можна було варити що. Виходить, ложку борщу не можна піднести до рота, не засмаживши губ, замість молодого поросяти…
— І ти, свате, — обізвалася, сидячи з підгорнутими ногами на лежанці, своячениця, — увесь цей час житимеш у нас без жінки!
— А навіщо вона мені? Коли б іще хоч що добре було.
— Начебто не гарна? — спитав голова, навівши на нього око своє.
— Де там гарна! Стара, як біс! Пика вся в зморшках, немов порожній гаманець. — І низенька постать винокура захиталася знову од реготу.
При цих словах щось почато шарити за дверима; двері одчинились, і чоловік, не скидаючи шапки, ступив за поріг та й став, наче у роздумі, посеред хати, роззявивши рота й оглядаючи стелю. Це був знайомий нам Каленик.
— От я й додому прийшов! — говорив він, сідаючи на лаву біля дверей і не зважаючи анітрохи на присутніх. — Ач, як розтяг вражий син, сатана, дорогу! Ідеш, ідеш, і кінця нема! Ноги наче попереламував хто. Дістань-но там, стара, кожуха, підстели мені. На піч до тебе не прийду, їй-богу, не прийду: ноги болять! Дістань його, там він лежить, коло покуття; гляди, тільки не перекинь горшка з тертою табакою. Або ні, не займай, не займай! Ти, може, п’яна сьогодні… Хай уже я сам дістану…
Каленик підвівся трохи, але непоборна сила прикувала його до лавки.
— За це люблю, — сказав голова, — прийшов до чужої хати та й порядкує, як у себе дома! Витурити його, доки живий та цілий!..
— Нехай він собі, свате, відпочине! — сказав винокур, спиняючи його за руку. — Це корисна людина; коли б тільки таких було більше — і винокурня наша славно пішла б…
Проте не з добродушності ішли ті слова. Винокур вірив у всі прикмети, і зараз-таки вигнати людину, що сіла вже на лаву, означало в нього накликати біду.
— Що то, як старість прийде!.. — бурмотів Каленик, лягаючи на лаві. — Хай би вже, сказать, був п’яний; так ні ж таки, не п’яний, їй-богу, не п’яний! Чого б я брехав? Я ладен сказати це хоч і самому голові. Що мені голова? Бодай він здох, сучий син! Плював я на нього! Бодай його, одноокого чорта, возом переїхало! Що він обливає людей на морозі…
— Еге! влізла свиня в хату та ще й ногами на стіл преться, — сказав голова, гнівно підводячись зі свого місця; але в цей час важкенький камінь, розбивши вікно вдрізки, полетів йому під ноги. Голова спинився. — Коли б я знав, — сказав він, підіймаючи каменя, — що це за шибеник шпурнув, я б навчив його, як кидатись! Які капості! — провадив він далі, розглядаючи камінь на руці лютим поглядом. — А бодай він подавився цим каменем…
— Стривай, стривай! Боже тебе борони, свате! — підхопив, сполотнівши, винокур. — Боже борони тебе, і на тім, і на цім світі, поблагословити когось такою лайкою!
— Ото найшовся заступник! Хай він пропаде!..
— І не думай, свате! Ти не знаєш, певне, що сталося з покійною тещею моєю?
— З тещею?
— Еге, з тещею. Увечері, трохи, може, раніш, ніж оце тепер, посідали вечеряти: небіжчиця теща, небіжчик тесть, та наймит, та наймичка, та дітей штук із п’ятеро. Теща одсипала трохи галушок з великого казана в миску, щоб не такі були гарячі. По роботі всі виголодались і не хотіли чекати, доки прохолонуть. Ото понастромлювали на довгі дерев’яні шпички[70] тії галушки та й почали їсти. Аж тут хтозна-звідкіля взявся якийсь чоловік, якого він роду, Бог його знає, проситься й собі до трапези. Як не нагодувати голодного чоловіка! Дали і йому шпичку. Тільки ж гість лигає галушки, наче корова сіно. Доки ті з’їли по одній і опустили шпички по другій узяти, дно було гладеньке, як панський поміст. Теща насипала ще; думає, гість наївся, то буде уминати менше. Куди там! Ще краще взявся трощити! і другу спорожнив. «А бодай ти подавився цими галушками!» — подумала голодна теща; а той раптом похлинувся та й упав. Кинулись до нього — а він уже й Богові душу оддав. Подавився.
69
*