Надрукована без посилання на «давні часи», повість викликала різку реакцію сучасних миргородських обивателів, що 1834 р. уповні відчула мати Гоголя, коли приїхала до повітового суду: «Миргородські чиновники були такі злі на Гоголя, що Марії Іванівні не запропонували сісти, й вона простояла години дві, поки не отримала потрібної довідки» (Гиляровский В.А. По следам Гоголя // Гиляровский В.А. Соч.: В 4 т. — М., 1967. — Т. 2. — С. 409). «Мерзотність запустіння», «здатність людини так оскотинитись, що навіть страшно бажати їй бути безнужденною й вдоволеною» (лист Гоголя до рідних у Василівку від 3 квітня 1849 р.), у сконцентрованій формі явлені у бутті «прекрасних людей» «Миргорода», власне Міста Світу, Гоголь утілив у підсумковий афоризм: «Нудно на цьому світі, панове!»
У статті «Про російську повість та повісті п. Гоголя» 1835 р. В. Бєлінський, схвально відгукнувшись про повість «Вій» («дивовижне творіння»), зауважив невдатність митця у фантастичному, принципово не прийнявши захоплення демонічною фантастикою. В. Бєлінський бачив талант Гоголя у зображенні дійсного життя і на це спрямовував своєю критикою.
Гоголь, зберігаючи, леліючи й оригінально вилущуючи фантастичне з дійсного, у «Миргороді» дивиться на світ крізь інший, ніж у «Вечорах», окуляр. За словами Гоголя, Пушкін говорив йому, що у жодного з письменників не було «дару виставляти так яскраво… пересічну банальність (російською «пошлость». — Ред.) людини, щоб усі ті дрібниці, що оминаються оком, мелькнули в очі всім». Гоголь підкреслює: «Ось моя головна властивість, яка притаманна мені одному, якої, точно, немає у інших письменників». До зображення «недосконалості нашого життя», що стане однією з основних тем його творчості, Гоголь упритул підійшов у «Миргороді». Авторське бачення стає масштабнішим, а рефлексії помітно узагальнюючими. Мозаїчні фрески буття Миргорода передують місту «Ревізора», про яке письменник багатозначно скаже у «Розв’язці “Ревізора”»: «Ну, а що, коли це наш душевний город і сидить він у всякого з нас?» Принагідно зазначимо важливе спостереження М. Вайскопфа про вплив Сковороди на Гоголя, зокрема у семантиці назви «Миргород». Коментуючи фрагмент з «Розмови п’яти подорожніх про душевний світ (мир)», дослідник зауважив: «“Миргород” Сковороди — це переклад слова “Єрусалим” у його популярній (і невірній) етимології — Yerushlayim — ir shalom. (Ця етимологія була віддавна відома на Русі; пор. хоч би роз’яснення “Єрусалима” в Максима Грека: “А по-русски Мирен град”» (Вайскопф М. Сюжет Гоголя: Морфология. Идеология. Контекст. — М., 1993. — С. 215).
Перо Гоголя осягає філософські проблеми історії і життя. Дослідники зазначають велику кількість історичних алюзій у текстах повістей «Миргорода» (див.: Сенько І. Гоголівський Миргород на перехрестях історії України. — Ужгород, 2006). Про джерела українських повістей також див.: Крутикова Н.Е. Н.В. Гоголь: Материалы и исследования. — К., 1992. — С. 32‒46.
Окремим виданням збірка була надрукована 1835 р. у двох частинах. До першої увійшли «Старосвітські поміщики» й «Тарас Бульба», до другої — «Вій» та «Повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем».
Весною (18 березня) 1835 р. міністр народної освіти С.С. Уваров подає книгу «Миргород» Миколі І, а вже 23 березня попечитель Санкт-Петербурзького округу О.М. Дондуков-Корсаков повідомляє через ректора університету «Г. Гогелю» (так в листі), що книга «зичливо прийнята» (Неизданный Гоголь. — М., 2001. — С. 426‒428).
Окремого перевидання «Миргорода» за життя Гоголя не було. Як другий том зібрання творів повісті циклу «Миргород» вийшли у 1842 р. При цьому повісті «Вій» і «Тарас Бульба» зазнали суттєвого авторового редагування.
Для другого видання творів, початого 1851 р., Гоголь переглянув коректуру «Старосвітських поміщиків» і перших дев’яти розділів «Тараса Бульби», до текстів яких уніс певні зміни. Другий том цього видання з повістями «Миргорода» вийшов уже по смерті письменника — 1855 р.
Старосвітські поміщики
Уперше повість надруковано у збірці «Миргород» (1835). Задум і початок роботи над твором припадають на кінець 1832 р., коли Гоголь повернувся до Петербурга після гостини у Василівці. Враження від поїздки втілились у зображенні хутора старосвітських поміщиків, портретах і характерах персонажів, окремих сюжетних колізіях повісті. Побутує думка, що прообразом до Пульхерії Іванівни Гоголю слугувала його мати, Марія Іванівна, про що писали П. Куліш та О. Смирнова. Окремі риси характеру й біографічні деталі героїв указують на батька Гоголя, Василя Опанасовича, а також його діда й бабу, Афанасія (Опанаса) Дем’яновича й Тетяну Семенівну Гоголь-Яновських. Тетяна Семенівна була з роду Лизогубів, що відгукнулось у лексично спорідненому прізвищі героїв — Товстогуб. За сімейною легендою, Опанас Дем’янович так само вправно вивіз з батьківського дому майбутню дружину, як Афанасій Іванович Пульхерію Іванівну.