Тому таку виняткову роль у повісті Гоголя має духовно-релігійна спільність козаків, що слугує підмурівком їхнього лицарського братства: «І вся Січ молилась в одній церкві і готова була її захищати до останньої краплі крові…». У статті «Погляд на утворення Малоросії» Гоголь стверджував: «Дикий горець, пограбований росіянин, польський холоп, який утік від деспотизму панів, навіть тікаючий від ісламізму татарин <…> поклали початок цій дивній громаді, <…> що вже при початку мала одну головну мету — воювати з невірними і зберігати чистоту релігії своєї».
Через це зовсім не випадковим і не формальним виглядає допитування-зустріч кожного прибульця на Січ кошовим: «Здрастуй! у Христа віруєш?» Це данина усталеній традиції, що стосується засад існування Січі. Не тільки за себе, але і «за славу всіх християн, що живуть на світі», б’ються козаки Гоголя.
Народжена на перетині й за плідної взаємодії трьох виразних культурних площин — фольклору, історії, сучасності, повість Гоголя «Тарас Бульба» втілила властиве митцю своєрідне розуміння традиції та її тяглості, зокрема, прокресливши цілком певні грані характеру, ментальності та звичаїв українського козацтва, що, притлумлені, зберігали вітальність попід плином одноманітності «пошлого» існування обивателів Миргороду.
Про це писав Гоголь наприкінці життя в «Авторській сповіді»: «У мене не було потягу до минулого. Предмет мій був сучасність і життя в його нинішньому побутуванні, можливо, через те, що розум мій був завжди нахилений до сутності й до користі, більш уловимої. Чим далі, тим більше посилювалось у мені бажання бути письменником сучасним».
Попри виказаний позірний інтерес до історії, її ґрунтовне знання й глибоке розуміння, Гоголь у «Тарасі Бульбі» не прагнув створення питомо історичного роману, маючи на меті скоріше втілення «філософії історії», як схарактеризував О. Бальзак рівень репрезентації історії в романах В. Скотта. Суголосну бальзаківській оцінку повісті Гоголя знаходимо у В. Бєлінського, який вважав, що письменник «вичерпав у ній все життя історичної Малоросії і в цьому дивовижному, художньому творінні назавжди втілився її духовний образ».
Це одна з причин і пояснення того, чому таким невизначеним, власне міфологічно-билинним, є час дії повісті: спочатку йдеться про події XV ст., далі згадується XVI ст., а окремі деталі вказують на першу половину XVII ст. У сукупності Гоголь змальовує звитяжну за своїм характером, легендаризовану добу українства, позначену грандіозними повстаннями, у борні яких народились оспівані в народних піснях Наливайко, Лобода, Тарас Трясило, Гуня, Остряниця. Всі вони разом і кожен окремо насичували величний образ Тараса Бульби, що цілокупно репрезентує риси української ідентичності. Про усвідомлений характер цієї настанови свідчить стаття «Про викладання загальної історії», написана майже одночасно з «Тарасом Бульбою». В ній Гоголь, зокрема, зазначав: «Все, що тільки з’являється в історії: народи, події — мають бути безперечно живими й наче перед очима слухачів або читателів, щоби кожен народ, кожна держава зберігали свій світ, свої барви, щоби народ з усіма своїми подвигами і впливом на світ пронісся яскраво, у такому ж точно вигляді й костюмі, в якому він був за минулих часів. Для цього слід зібрати небагато рис, але такі, котрі б виказували багато, риси найбільш оригінальні, найбільш виняткові, які тільки мав зображуваний народ».
Тим-то й вражає епічно-героїчний Бульба своєю безмежною жорстокістю, доносячи притаманне народу глибинне стихійне язичництво, збережене попри усвідомлено прийняте й боронене християнство: «Навіть самим козакам здавалась надмірною його безжальна лють і жорстокість». Козацькій вольниці ближчий за духом той завіт Святого Письма, який вчить «бити бусурман» і «дізнатись, що таке війна», ніж догмат прощення й любові до ближнього. Кривава «тризна», справлена Тарасом за Остапом, його «страшна помста», що стане його загибеллю, говорить про дієвість і вітальність патріархальних уявлень і моделей буття в Україні ще за таких недавніх для сучасників Гоголя часів.