Тарас Бульба: [Для серед. шк. віку] / Пер. з рос. А. Ніковського; Іл. Михайла Дерегуса. — К.: Школа, 2007. — С. 5‒167: іл. — (Моя улюблена книжка).
Вій
Уперше повість надруковано у другій частині збірника «Миргород» (СПб., 1835).
Початок роботи над твором припадає на другу половину 1833 р., якщо орієнтуватись на чернетку рукопису із записника. Готуючи другий том зібрання творів (1842), Гоголь суттєво переробив текст повісті, зокрема скоротив опис появи у церкві «гномів» та змінив закінчення.
Одним з найбільш дискутивних у гоголезнавстві до сьогодні залишається питання фольклорних джерел твору. Вказівка Гоголя у примітці («В і й — є колосальний витвір простонародної уяви. Цим іменем називають у малоросіян начальника гномів, у якого повіки на очах йдуть до самісінької землі. Вся ця повість є народна оповідь. Я не хотів ні у чому змінювати її і розказую майже з тією простотою, як чув») протягом століть спонукала дослідників до пошуків фольклорних витоків, змушуючи констатувати їхню відсутність, принаймні, брак прямих аналогів та прототипів (див.: Воропаев В. Вий // Гоголь Н.В. Собр. соч.: В 5 кн., 7 т. — Кн. 1, т. 1, 2. — М., 2006. — С. 710‒711.
Вій є породженням питомо української демонології. Як справедливо зазначав Гоголь, він уважається старшим над усією нечистю, її найжахливішим представником. Довжелезні повіки, що сягають землі, та кошлаті брови бережуть його від сили хреста й магічного кола. Вони ж рятують і від його вбивчого погляду, бо важелезні повіки він не в змозі підняти сам і на допомогу приходять демони з вилами. В українській міфології Вій відомий також під іменем Шолудивого Буняки, про що писав ще І. Галятовський. Як зазначається, «фольклорна пам’ять зберегла цей персонаж не тільки на Галичині, а й на Волині, Поділлі, Центральній Україні» (Войтович В. Українська міфологія. — С. 72, 602). Згадує ім’я цього міфологічного персонажа Б. Успенський, пояснюючи його етимологію обрядами плетіння — «витья» вінків як ритуального жертвоприношення для захисту від нечистої сили (Успенский Б. Филологические разыскания в области славянских древностей. — С. 178).
Акцентне, екзотичне для російського читача ім’я, виставлене у заголовку й очікувана протягом всієї дії жахаюча поява демона, що, зрештою, стає кульмінацією й одночасною розв’язкою, формують напруженість обрамлення, в якому вібрують, сходячись у протидії, світи реальний і фантастичний, живого й неживого, світ нечисті й світ земної, не надто праведної, пересічної людини. Дія повісті, прокресленими деталями всього життя й побуту, відчуттів героїв, максимально наближена до реальності. Це та звична й знайома буденність, що виключає можливість осідлати лукавого в ніч перед Різдвом або знищити відьму купальської ночі.
Для конструювання сюжетного поля Гоголь скористався оригінально трансформованими сюжетними мотивами, віднайденими у казках «про їзду парубка на відьмі, смерть відьми й читання парубком над нею у церкві Псалтирі» (Сумцов Н.Ф. Параллели к повести Гоголя «Вий» // Киевская старина. — 1892. — С. 472). Творчу адаптацію Гоголем мандрівного фольклорного сюжету зазначив В. Шенрок, який спостеріг, що, на відміну від «Майської ночі», у «Вії» письменник утримується від остаточного перетворення, вдаючись до порівняння: відьма стрибає на спину Хоми, як кішка; Хома не перетворюється на коня, але, як кінь, везе відьму і т. п.
Властива казці триступенева градація інтенсифікації дії у творі Гоголя реалізувалась у нарощуванні страху через просторове наближення небезпеки до Хоми: першої ночі панночка-відьма, шукаючи Хому, стає на межі магічного кола; на другу вдається до допомоги нечисті; третьої приводить найголовнішого «начальника» — Вія, який і вказує на Хому. Триступеневість подолання страху, щоправда, не до кінця здійсненого, демонструє Хома Брут. Після першої жахливої ночі він зміцнює дух не молитвою, як годилось би бурсаку за цих обставин, а квартою горілки, з’їдає доволі старе порося, тиняється селом і навіть отримує добрячого удару лопатою від молодиці, коли здумав помацати, з чого її сорочка. Після другої ночі бурсак намарне намагається втекти і, зрозумівши це, випиває майже піввідра сивухи, вимагає музик, а потім так довго й розпачливо танцює, що дворові, «зрештою плюнули й пішли геть…».
Зіткнення двох світів у творі Гоголя, всупереч фольклорній традиції, завершується поразкою «маленької людини». Не в останню чергу причиною цього є «земність» Хоми Брута, який у ситуації випробування, обов’язкової для істинного християнина, веде неправедне життя й чинить неправедно. Як зауважив І. Виноградов, в основу повісті Гоголь поклав тему випробування віри, що є однією з головних у житійній літературі (Виноградов И. Неизвестный «Миргород». — С. 66). Поведінка Хоми Брута від початку зустрічі з панночкою і до останку суперечить усім поведінковим кодам християнських святих, які пройшли крізь випробувальну спокусу спілкування з нечистю. Тож «падіння Хоми Брута є наслідком не зовнішніх обставин… а, як показує Гоголь, його духовних та фізичних лінощів» (Там само). Відповідно пережитий Хомою страх, про який говорять бурсаки як про причину його смерті, мав не земний, а екзистенційний вимір, осягнути який, тобто подолати, не спромігся пересічний гоголівський персонаж.