Наші подорожні на кілька хвилин тільки зупинялись на обід, причому загін з десяти козаків, що їхав з ними, злазив з коней, одв’язував дерев’яні баклажки з горілкою та тикви, вживані замість посуду. Їли тільки хліб із салом чи коржі, пили тільки по одній чарці, єдино щоб підкріпитися, бо Тарас Бульба ніколи не дозволяв напиватися в дорозі, і продовжували далі путь до вечора. Увечері весь степ зовсім змінявся. Весь барвистий простір його охоплювався останнім яскравим відблиском сонця і поволі темнів так, що видно було, як тінь перебігала по ньому, і він ставав темно-зеленим; випари здіймалися густіше, кожна квітка, кожна травинка видихала амбру, і весь степ сповнювався пахощами. По небу, блакитнувато-темному, наче велетенським пензлем, наляпані були широкі смуги з рожевого золота; зрідка біліли клаптями легкі й прозорі хмарки, і найсвіжіший, чарівний, як морські хвилі, вітерець тихо гойдався на верхівках трави і ледве торкався щік. Вся музика, що звучала вдень, стихала й замінялася іншою. Рябі ховрашки вилазили з нір своїх, ставали на задні лапки й висвистували на весь степ. Сюрчання коників чулося дужче. Часом чути було з якого-небудь самотнього озера крик лебедя, що сріблом відгукувався в повітрі. Подорожні, спинившись серед полів, вибирали ночівлю, розкладали багаття й ставили на нього казан, в якому варили собі куліш; пара здіймалась і скісно диміла на повітрі. Повечерявши, козаки лягали спати, пустивши по траві спутаних коней своїх. Вони розкидалися на свитках. На них просто дивилися нічні зорі. Вони чули своїм вухом весь незчисленний світ комах, яких повно було в траві, весь їх тріск, свист, стрекотіння, все це звучно лунало серед ночі, очищалося в свіжому нічному повітрі і доходило до слуху гармонійним. А коли ж хто з них підводився і вставав на часинку, то йому здавався степ засіяним блискучими іскрами світляної черви[42]. Іноді нічне небо в різних місцях освітлювалось далекою загравою від випалюваного по лугах та річках сухого очерету, і темний ключ лебедів, що летіли на північ, раптом освітлювався срібно-рожевим світлом, і тоді здавалося, що червоні хустки летіли по темному небу.
Подорожні їхали без будь-яких пригод. Ніде не траплялося їм дерев; все той самий безмежний, вільний, прекрасний степ. Часом тільки збоку синіли верхівки далекого лісу, що тягся по берегах Дніпра. Один тільки раз Тарас показав синам на маленьку цятку, що чорніла в далекій траві, сказавши: «Дивіться, діти, он мчить татарин!» Маленька голівка з вусами втупила здаля просто в них вузенькі очі свої, понюхала повітря, як гончий собака, і, як сарна, зникла, побачивши, що козаків було тринадцять чоловік. «Ану, діти, спробуйте наздогнати татарина!.. і не пробуйте — довіку не спіймаєте: в нього кінь прудкіший за мого Чорта». Одначе ж Бульба вжив застережних заходів, побоюючись схованої де-небудь засідки. Вони примчали до невеличкої річки, званої Татаркою, що вливається в Дніпро, кинулись у воду з кіньми своїми і довго пливли нею, щоб приховати свій слід, і тоді вже, вибравшись на берег, вони їхали далі.
Через три дні після цього вони були вже недалеко від місця, що було предметом їхньої подорожі. В повітрі раптом захолодало; вони відчули близькість Дніпра. Он він виблискує вдалині й темною смугою відділився від обрію. Він віяв холодними хвилями й стелився ближче, ближче й нарешті охопив половину всієї поверхні землі. Це було те місце Дніпра, де він, доти запертий порогами, брав-таки своє й шумів, як море, розлившись на волі; де кинуті в середину його острови витісняли його ще далі з берегів і хвилі його слалися широко по землі, не натрапляючи ні на скелі, ні на гори. Козаки позлазили з коней своїх, зійшли на пором і через три години плавання були вже коло берегів острова Хортиці, де була тоді Січ, що так часто міняла своє житло.