III
Вже з тиждень Тарас Бульба жив із синами своїми на Січі. Остап та Андрій мало цікавились військовою школою. Січ не любила завантажувати себе військовими вправами й гаяти час; юнацтво виховувалося й освічувалося в ній самим досвідом, в самому розпалі битв, які через те майже не припинялися. А в перервах козакам нудно було братися за вивчення якої-небудь дисципліни, крім хіба стрільби в ціль та зрідка кінських перегонів і гонитви за звіром по степах і лугах; весь інший час ішов на гульбу — ознака широкого розмаху душевної волі.
Вся Січ становила собою незвичайне явище. Це було якесь безперервне бенкетування, бал, що почався галасливо і згубив кінець свій. Дехто ремісникував, інші держали крамнички й торгували; але більша частина гуляла з ранку до вечора, якщо в кишенях бряжчала можливість і здобуте добро не перейшло ще в руки крамарів та шинкарів. Це загальне бенкетування мало в собі щось чарівниче. Воно не було якимсь збіговищем гультяїв, що напивалися з горя, а було просто якимсь шаленим розгуллям веселощів. Кожний, приходячи сюди, забував і кидав усе, що доти його цікавило. Він, можна сказати, плював на своє минуле й безжурно віддавався волі й товариству таких же, як сам, що не мали ні рідні, ні кутка, ні сім’ї, крім вільного неба й вічного бенкету душі своєї. Це створювало ту шалену веселість, що не могла б народитися ні з якого іншого джерела.
Розповіді й балачки серед юрби, яка ліниво відпочивала на землі, часто були такі смішні й дихали такою силою живого оповідання, що треба було мати всю холоднокровну зовнішність запорожця, щоб зберегти увесь час застиглий вираз облич, не моргнувши навіть вусом, — різка риса, якою відрізняється й досі від інших братів своїх південний росіянин. Веселість була п’яна, гомінка, але при цьому це не був чорний шинок, де понуро спотворюючими веселощами туманить себе людина; це було тісне коло шкільних товаришів. Різниця була тільки та, що замість сидіння за указкою й пошлих тлумачень учителя, вони вчиняли наскок на п’яти тисячах коней; замість лугу, де грають у м’яча[45], у них були невартовані, відкриті кордони, з-за яких татарин витикав бистру свою голову, і нерухомо, суворо дивився турок у зеленій чалмі своїй. Різниця та, що замість насильної волі, яка з’єднувала їх у школі, вони самі покинули батьків і матерів та повтікали з батьківських домівок; що тут були ті, в кого вже крутився коло шиї мотуз і хто замість блідої смерті побачив життя, і життя в усьому розгулі; що тут були ті, хто з благородного звичаю не міг втримати в кишені своїй копійки; що тут були ті, хто до цього часу червінця вважав за багатство, у кого з ласки орендарів-жидів кишені можна було вивернути, зовсім не боячись що-небудь витрусити. Тут були всі бурсаки, що не витерпіли академічної лози і не винесли з школи жодної букви; та разом з ними тут були й ті, які знали, що таке Горацій, Цицерон і Римська республіка. Тут було багато тих офіцерів, які потім відзначилися в королівському війську; тут було безліч досвідчених партизанів[46], які мали благородне переконання мислити, що однаково, де воювати, аби тільки воювати, бо непристойно благородній людині бути без битви. Багато було й таких, які прийшли на Січ з тим, щоб потім сказати, що вони були на Січі і вже загартовані лицарі. Та кого тут не було? Ця чудна республіка була саме потребою того часу. Охочі до воїнського життя, до золотих кубків, пишної парчі, дукатів і реалів[47] повсякчас могли знайти собі тут роботу. Самі тільки обожнювачі жінок не могли знайти тут нічого, бо навіть на передмісті Січі не сміла показуватися жодна жінка[48].
Остапові й Андрієві здалося надзвичайно дивним, що при них вже приходила на Січ сила народу, і хоч би хто-небудь спитав їх: звідки вони, хто вони і як їх звуть. Вони приходили сюди, нібито поверталися до своєї власної домівки, звідки тільки за годину перед тим вийшли. Прибулий з’являвся тільки до кошового, який звичайно казав:
45
46
48