— Здоров будь! Що, в Христа віруєш?
— Вірую! — відповідав прибулий.
— І в Тройцю Святу віруєш?
— Вірую!
— І до церкви ходиш?
— Ходжу.
— Ану, перехрестись!
Прибулий хрестився.
— Ну, добре! — відповідав кошовий, — іди ж до котрого сам знаєш куреня.
На цьому кінчалася вся церемонія. І вся Січ молилася в одній церкві й готова була боронити її до останньої краплі крові, хоч і чути не хотіла про піст та здержливість. Тільки спонукувані сильною корисливістю жиди, вірмени й татари насмілювалися жити й торгувати на передмісті, бо запорожці ніколи не любили торгуватися, а скільки рука вийняла з кишені грошей, стільки й платили. А втім, доля цих корисливих крамарів була дуже жалюгідна. Вони схожі були на тих, що селилися біля підніжжя Везувію, бо як тільки в запорожців не ставало грошей, то козаки розбивали їхні крамнички й брали завжди задарма.
Січ складалася з шістдесяти з чимось куренів, що дуже схожі були на окремі незалежні республіки, а ще більше були схожі на школу й бурсу дітей, які живуть на всьому готовому. Ніхто ні про що не дбав і не тримав нічого при собі. Все було на руках у курінного отамана, що за це звичайно звався батьком. У нього були на руках гроші, одежа, весь харч, саламаха[49], каша і навіть паливо; йому віддавали гроші на схов. Часто виникала сварка між куренями, тоді справа ту ж мить доходила до бійки. Курені висипали на майдан і кулаками трощили один одному боки, поки одні подужували нарешті й брали гору, а тоді починалася гульня. Отака була та Січ, що мала стільки принад для молодих людей.
Остап і Андрій кинулися з усією палкістю юнаків у це розгульне море й забули вмить і батьківську хату, і бурсу, і все, що хвилювало перше душу, і захопилися новим життям. Все цікавило їх: розгульні звичаї Січі й нескладна управа та закони, що здавалися їм іноді навіть занадто суворими в такій свавільній республіці. Коли козак прокрався, потяг яку-небудь дрібничку, це вважалося вже ганьбою для всього козацтва: його, як безчесного, прив’язували до ганебного стовпа і клали коло нього кия, яким кожен, хто проходив, мусив ударити його, аж поки таким способом не забивали його на смерть. Боржника, що не сплачував, приковували ланцюгом до гармати, де й повинен був він сидіти доти, доки хто-небудь із товаришів вирішить викупити його, заплативши за нього борг. Але найбільше справила враження на Андрія страшна кара, визначена за смертовбивство. Тут-таки, при ньому, викопали яму, спустили туди живого убивця й на нього поставили труну з тілом ним убитого, а потім обох засипали землею. Довго потім ввижався йому страшний обряд кари, і все уявлявся цей живцем засипаний чоловік разом з жахливою труною.
Скоро обидва молоді козаки здобули собі добре ім’я серед козаків. Часто разом з іншими товаришами куреня, а інколи і з усім куренем та з сусідніми куренями виступали вони в степи полювати на незліченну силу всіх різноманітних степових птахів, оленів і кіз або ж виходили на озера, річки і протоки, відведені за жеребком кожному куреневі, закидати неводи і сіті й тягти багаті тоні[50] на харч всьому своєму куреню. Хоч і не було тут науки, на якій випробовується козак, але вони вже стали помітними серед інших молодих щирою відвагою та тим, що їм щастило у всьому.
Метко і влучно стріляли в ціль, перепливали Дніпро проти течії — діло, за яке новака приймали урочисто в козацькі кола. Але старий Тарас готував іншу для них діяльність. Йому не до душі було таке гуляще життя — справжнього діла хотів він. Він усе придумував, як би підняти Січ на відважне діло, де можна було б розгулятися, як слід лицареві; нарешті, одного дня прийшов до кошового й сказав йому просто:
— Що, кошовий, час би погуляти запорожцям?
— Нема де погуляти, — відказав кошовий, вийнявши з рота маленьку люльку й сплюнувши набік.
— Як то нема де? Можна піти на Туреччину чи на Татарву[51].
— Не можна ні в Туреччину, ні в Татарву, — відказав кошовий, узявши знов спокійно в рот свою люльку.
— Як не можна?
— Так. Ми обіцяли султанові мир.
— Та він же бусурмен: і Бог і Святе Письмо велять бити бусурменів.
— Не маємо права. Коли б не присягали ще нашою вірою, то, може, і можна було б; а тепер ні, не можна.
— Як же не можна? Як же ти кажеш: не маємо права? Ось у мене двоє синів, обидва молоді хлопці. Ще й разу ні той, ні той не був на війні, а ти кажеш — не маємо права; а ти кажеш — не треба йти запорожцям.
— Ну, вже не слід так.
— То, виходить, слід, щоб пропадала марно козацька сила, щоб чоловік загинув, як собака, без доброго діла, щоб ні вітчизні, ні всьому християнству не було від нього ніякої користі? То навіщо ж ми живемо, на якого біса ми живемо, розтлумач ти мені це. Ти людина розумна, тебе недарма вибрали на кошового, розтлумач ти мені, навіщо ми живемо?