Кошовий не дав відповіді на це запитання. То був упертий козак. Він трохи помовчав і потім сказав:
— А війні все-таки не бути.
— То не бути війні? — спитав знову Тарас.
— Ні!
— То вже й думати про це годі?
— І думати про це годі.
«Стривай же ти, чортів крутій! — сказав собі Бульба, — ти в мене знатимеш!» І поклав тут-таки помститися кошовому.
Змовившись з тим та другим, запросив він усіх на випивку, і підпилі козаки, декілька чоловік, рушили просто на майдан, де стояли прив’язані до стовпа літаври, б’ючи у які звичайно скликали на раду. Не знайшовши палиць, що були завжди в довбуша[52], схопили вони по поліну в руки і давай калатати ними. На вибивання перш за всіх прибіг довбуш, високий чоловік з одним тільки оком, незважаючи, однак, на те, страшенно заспаним.
— Хто сміє бити в літаври? — закричав він.
— Цить! бери свої палиці та й бий, коли тобі велять! — відповіли підпилі старшини.
Довбуш ту ж мить витяг з кишені палиці, які він узяв з собою, дуже добре знаючи кінець таким пригодам. Літаври гримнули, — і незабаром на майдан, як джмелі, стали збиратися чорні купи запорожців. Всі зібралися в коло, і після третього вибивання показалися нарешті старшини: кошовий з палицею в руці[53], ознакою його гідності, суддя з військовою печаткою, писар з каламарем і осавул з жезлом[54]. Кошовий та старшини скинули шапки й поклонилися на всі боки козакам, що гордо стояли, взявшись руками в боки.
— Що значить цей збір? Чого хочете, панове? — сказав кошовий. Лайка та галас не дали йому говорити.
— Клади палицю! Клади, чортів сину, цю ж мить палицю! Не хочемо тебе більше! — гукали з юрби козаки.
Декотрі з тверезих куренів хотіли, як здавалося, опиратись; та курені, і п’яні і тверезі, пішли навкулачки. Крик і галас став загальним.
Кошовий хотів був говорити, але, відчуваючи, що розлючена, свавільна юрба може за це прибити його на смерть, що завжди майже буває в таких випадках, уклонився низенько, поклав палицю й зник у юрбі.
— Звелите, панове, і нам покласти клейноди? — сказали суддя, писар та осавул і ладналися тут-таки покласти каламар, військову печатку й жезл.
— Ні, ви зоставайтесь! — закричали з юрби, — нам треба було тільки прогнати кошового, бо він баба, а нам чоловік потрібен за кошового!
— Кого ж ви оберете тепер за кошового? — сказали старшини.
— Кукубенка обрати! — кричала частина.
— Не хочемо Кукубенка! — кричала інша. — Рано йому, ще молоко не обсохло!
— Шило нехай буде отаманом! — кричали одні.
— Шила посадити за кошового!
— В спину тобі шило! — лаючись, кричала юрба. — Що він за козак, коли прокрався, сучий син, як татарин. До дідька в мішок п’яницю Шила!
— Бородатого, Бородатого посадимо за кошового!
— Не хочемо Бородатого! До нечистої матері Бородатого!
— Кричіть Кирдюга! — шепнув Тарас Бульба декотрим.
— Кирдюга! Кирдюга! — кричала юрба, — Бородатого! Бородатого! Кирдюга! Кирдюга! Шила! До дідька з Шилом! Кирдюга!
Всі кандидати, почувши названими свої імена, зразу ж повиходили з юрби, щоб не дати ніякого приводу думати, ніби вони допомагали власною участю своєю у виборах.
— Кирдюга! Кирдюга! — лунало дужче за інші вигуки. — Бородатого!
Заходилися доводити діло кулаками, і Кирдюг переміг.
— Ідіть по Кирдюга! — загукали.
Чоловік з десять козаків тут-таки вийшли з юрби; деякі з них ледве держалися на ногах, — до такої міри встигли набратися, — і рушили прямо до Кирдюга оповістити йому про його обрання.
Кирдюг, хоч і дуже старий, але розумний козак, давно вже сидів у своєму курені і нібито ні про що й не відав, що діялося.
— Що, панове, чого вам треба? — спитав він.
— Іди, тебе обрали за кошового!..
— Змилуйтесь, панове! — сказав Кирдюг. — Де мені бути гідним такої честі! Де мені бути кошовим! Та в мене й розуму не вистачить займати таку посаду. Хіба нікого кращого не знайшлося на ціле військо?
— Іди ж, кажуть тобі! — кричали запорожці. Двоє з них схопили його під руки, і хоч як упирався він ногами, але таки притягли його нарешті на майдан, частуючи лайкою, підштовхуючи ззаду кулаками, стусанами та умовляючи. — Не огинайся ж, чортів сину! Приймай же честь, собако, коли тобі дають її!
53