Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород

«Що він плутає таке?» — сказав про себе Бульба.

— Еге, то воно бачите, панове, що війни не можна почати. Лицарська честь не велить. А за своїм малим розумом ось що я думаю: пустити з човнами самих молодих. Нехай трохи пошарпають береги Натолії[57]. Як гадаєте, панове?

— Веди, веди всіх! — загукала з усіх боків юрба. — За віру готові накласти головами!

Кошовий злякався; він зовсім не хотів піднімати всього Запорожжя: розірвати мир йому здавалося в цьому разі ділом несправедливим.

— Дозвольте, панове, ще одно слово сказати?

— Годі! — закричали запорожці, — кращого не скажеш.

— Коли так, то хай буде так. Я слуга вашої волі. Це ж річ відома, та і з Писання знаємо, що голос народу — голос Божий[58]. Вже розумніш того не можна придумати, що весь народ придумав.

Тільки ось що: вам відомо, панове, що султан не залишить без кари те задоволення, яким потішаться молодці. А ми тим часом були б напоготові, і сила в нас була б свіжа, і нікого б не побоялись. А як підемо всі, то й татарва може напасти: вони, турецькі собаки, в очі не кинуться і до господаря в хату не насміляться прийти, а ззаду вкусять за п’яти, та й боляче вкусять. Та як уже пішло на те, щоб казати правду, то в нас і човнів нема такого запасу, та й пороху не намелено стільки, щоб можна було всім рушати. А я, чого ж, я радий: я слуга вашої волі.

Хитрий отаман замовк. Купи почали перемовлятися, курінні отамани радитися; п’яних, на щастя, було небагато, і тому вирішили послухати розумної ради.

Зразу ж рушило кілька чоловік на той берег Дніпра до військової скарбниці, де, в неприступних схованках, під водою та в комишах, зберігалася військова казна і частина здобутої у ворога зброї. Інші всі кинулися до човнів оглядати їх та споряджати в дорогу. Вмить юрба народу вкрила берег. Кілька теслярів прийшли із сокирами в руках. Старі, засмаглі, широкоплечі, міцноногі запорожці, з сивиною у вусах і чорновусі, підкачавши шаровари, стояли по коліна у воді й стягали човни міцним канатом з берега. Інші тягали готові сухі колоди і всяке дерево. Там обшивали дошками човен; там, перевернувши його догори дном, шпаклювали й смолили; там прив’язували до боків деяких човнів, за козацьким звичаєм, в’язки довгого очерету, щоб не затопило човнів морською хвилею; там, далеко геть по всьому узбережжю порозкладали багаття й варили в мідних казанах смолу, щоб заливати судна. Бувалі та старі навчали молодих. Стукіт і робочий гомін здіймався навколо; весь коливався й рухався живий берег.

В цей час великий пором почав причалювати до берега. Купа людей, що стояла на ньому, ще здаля махала руками. То були козаки в обірваних свитках. Недоладне вбрання — в багатьох нічого не було, крім сорочки та коротенької люльки в зубах — свідчило, що вони або втекли від якогось лиха, або ж так загулялися, що прогуляли все, що було на тілі. З-поміж них вийшов і став попереду присадкуватий, плечистий козак, років п’ятдесяти. Він кричав і махав рукою дужче за усіх; та за стукотом і криками тих, що працювали, не було чути його слів.

— А з чим приїхали? — спитав кошовий, коли пором причалював до берега. Усі, що працювали, припинивши роботу й піднявши сокири та долота, перестали стукати й дивилися, чекаючи.

— З бідою! — кричав з порома присадкуватий козак.

— З якою?

— Дозвольте, панове запорожці, слово казати?

— Кажи.

— Чи, може, хочете зібрати раду?

— Кажи, ми всі тут.

Берег увесь стовпився в одну купу.

— А ви хіба нічого не чули про те, що діється на Гетьманщині?[59]

— А що? — промовив один з курінних отаманів.

— Е! що? Видно, вам татарин заткнув клейтухом вуха[60], що ви нічого не чули.

— Та кажи ж, що там діється?

— А те діється, що й родились, і хрестились, а не бачили такого.

— Та кажи нам, що діється, сучий сину! — закричав один з юрби, як видно, втративши терпець.

— Такий час тепер настав, що вже церкви святі тепер не наші.

— Як не наші?

— Тепер у жидів вони в оренді[61]. Якщо жидові наперед не заплатиш, то й обідні не можна правити.

— Та що ти верзеш?

— І коли розсучий жид не покладе значка нечистою своєю рукою на святій пасці, то й паски святити не можна.

— Бреше він, пани-брати, не може того бути, щоб нечистий жид та клав значок на святу паску!

— Слухайте!.. ще не те розкажу: і ксьондзи їздять тепер по всій Україні в таратайках. Та не те лихо, що в таратайках, а те лихо, що запрягають уже не коней, а просто православних християн. Слухайте! ще не те розкажу: уже, кажуть, жидівки шиють собі спідниці з попівських риз. Он які діла ведуться на Україні, панове! А ви тут сидите на Запорожжі та гуляєте, та, видно, татарин такого нагнав вам страху, що в вас уже ні очей, ні вух, — нічого нема, і ви не чуєте, що діється на світі.

57

Натолія (Анатолія) — північне узбережжя Малої Азії, турецька провінція.

58

…з Писання знаємо, що голос народу — голос Божий. — У Святому Письмі таких слів немає. Це відоме з античності прислів’я, часто цитоване латиною: «Vox populi vox dei».

59

Гетьманщина — тут: територія Лівобережної України разом з Києвом, де правив гетьман, призначений польським королем.

60

…заткнув клейтухом вуха… — Клейтух — пиж з клоччя, за допомогою якого заганяли кулі в дуло рушниці.

61

…церкви святі ~ Тепер у жидів… в оренді. — Свідчення про орендування церков євреями Гоголь запозичив з «Історії Русів» і козацьких літописів. Достовірність цього факту досі є предметом полеміки.