— Стривай, стривай! — перебив кошовий, що досі стояв, втупивши очі в землю, як і всі запорожці, які у важливих справах ніколи не віддавалися першому пориву, а мовчали, і тим часом нишком збирали грізну силу обурення. — Стривай! і я скажу слово. А що ж ви, — так би й отак побив чорт вашого батька! — що ж ви робили самі? Хіба ж у вас щабель не було, чи що? Як же ви дозволили таке беззаконство?
— Е, як дозволили таке беззаконство! А спробували б ви, коли п’ятдесят тисяч було самих ляхів, та й — ніде правди діти — були теж собаки й поміж наших, вже пристали до їхньої віри.
— А гетьман ваш, а полковники що робили?
— Наробили полковники такого діла, що не приведи Боже і нам нікому.
— Як?
— А так, що вже тепер гетьман, засмажений у мідному бику[62], лежить у Варшаві, а полковничі руки та голови розвозять по ярмарках на показ усьому народові. Ось чого наробили полковники!
Сколихнулася вся юрба. Спочатку на мить пробігла по всьому березі мовчанка, подібно до того, як буває перед лютою бурею, а тоді враз знявся гомін, і весь заговорив берег.
— Як, щоб жиди держали в оренді християнські церкви! Щоб ксьондзи запрягали в голоблі православних християн! Як, щоб дозволити такі муки на руській землі від проклятих недовірків![63] Щоб отаке чинили з полковниками і гетьманом! Та не буде ж цього, не буде!
Такі слова перелітали з кінця в кінець. Загомоніли запорожці й відчули свою силу. Тут уже не було хвилювань легковажного народу: хвилювалися все характери тяжкі й міцні, що не скоро розпалювалися, але, розпалившись, уперто й довго зберігали в собі внутрішній жар.
— Перевішати всю жидову! — пролунало з юрби. — Нехай же не шиють з попівських риз спідниць своїм жидівкам! Нехай же не ставлять значків на святих пасках! Перетопити їх усіх, поганців, у Дніпрі!
Слова ці, сказані кимсь із юрби, пролетіли блискавкою по всіх головах, і юрба ринула на передмістя з бажанням перерізати всіх жидів.
Бідні сини Ізраїля, втративши весь свій і без того слабкий дух, ховалися в порожніх горілчаних бочках, у печах і навіть залізали під спідниці своїх жидівок; та козаки скрізь їх знаходили.
— Ясновельможні пани! — кричав один, довготелесий і високий, як тичка, жид, висунувши з купи своїх товаришів жалюгідну свою пику, спотворену страхом. — Ясновельможні пани! Слово тільки дайте нам сказати, одне слово! Ми таке сповістимо вам, чого ще ніколи не чули, таке важливе, що й не можна сказати, яке важливе!
— Ну, нехай скажуть! — сказав Бульба, що завжди любив вислухати винуваченого.
— Ясні пани! — промовив жид. — Таких панів ще ніколи не бачено. Їй-богу, ніколи! Таких добрих, хороших і хоробрих не було ще на світі!.. — Голос його завмирав і тремтів від страху. — Як можна, щоб ми думали про запорожців що-небудь негарне! Ті зовсім не наші, ті, що орендують на Україні! їй-богу, не наші! То зовсім не жиди: то чортзна-що. То таке, що тільки поплювати на нього, та й кинути. Ось і вони скажуть те саме. Правда ж, Шльомо, або ти, Шмулю?
— Їй-богу, правда! — відповіли з натовпу Шльома і Шмуль у подертих ярмулках, обидва білі, як глина.
— Ми ніколи ще, — провадив далі високий жид, — не змовлялися з ворогом. А католиків ми й знати не хочемо: хай їм чорт присниться! Ми з запорожцями як брати рідні…
— Як? щоб запорожці були з вами брати? — промовив один з юрби. — Не діждете, прокляті жиди! В Дніпро їх, панове! Всіх потопити, поганців!
Ці слова були сигналом. Жидів розхапали по руках і почали жбурляти у хвилі. Жалібний крик розлігся з усіх боків, але суворі запорожці тільки сміялися, бачачи, як жидівські ноги у черевиках та панчохах метлялися в повітрі. Сердешний промовець, що накликав сам на свою шию лихо, вискочив з каптана, за який були його схопили, в самому строкатому і вузькому камзолі, схопив за ноги Бульбу і жалібним голосом благав:
— Великий пане, ясновельможний пане! я знав і брата вашого, покійного Дороша! Був вояка — окраса всього лицарства. Я йому вісімсот цехінів[64] дав, коли треба було викупитися з полону у турків.
— Ти знав брата? — спитав Тарас.
— Їй-богу, знав! Великодушний був пан.
— А як тебе звати?
— Янкель.
— Добре, — сказав Тарас, і потім, подумавши, звернувся до козаків і промовив так. — Жида буде завжди час повісити, коли треба буде, а на сьогодні віддайте його мені. — Сказавши це, Тарас повів його до свого обозу, біля якого стояли козаки його. — Ну, лізь під воза, лежи там і не ворушись, а ви, братця, не випускайте жида.
62