Та найвизначнішим у домі були співучі двері. Як тільки наставав ранок, спів дверей лунав по всьому дому. Я не можу сказати вам, чого вони співали; чи були тому причиною проіржавілі завіси, чи сам механік, що робив їх, сховав у них якийсь секрет, та цікаво те, що кожні двері мали свій особливий голос: двері до спальні співали найтоншим дискантом; двері до їдальні хрипіли басом; а ті, що були в сінях, видавали якийсь дивний, деренькучий і разом стогнучий звук, так що, вслухаючись у нього, дуже ясно, нарешті, чулося: «матінко, я мерзну!» Я знаю, що багатьом цей звук дуже не подобається, а я його дуже люблю, і коли мені трапиться іноді тут почути скрип дверей, тоді мені враз так і запахне селом, низенькою кімнаткою, освітленою свічкою в старовинному підсвічнику, готовою вечерею на столі, травневою темною ніччю, що дивиться з саду крізь розчинене вікно на стіл, заставлений приборами, соловейком, що заливає сад, дім і далеку ріку співом своїм, страхом і шелестінням гілля… і Боже, яка довга снується мені тоді нитка споминів!
Стільці в кімнаті були дерев’яні, масивні, якими звичайно відзначається старовина; всі вони були з високими виточеними спинками в натуральному вигляді, без будь-якого лаку й фарби; вони не були навіть оббиті матерією і були трохи схожі на ті стільці, на які й донині сідають архієреї. Трикутні столики по кутках, чотирикутні перед диваном та дзеркалом в тоненьких золотих рамах, виточених листячком, що їх мухи обсіяли чорними крапками, перед диваном килим з птахами, схожими на квіти, і квітами, схожими на птахів, — оце майже і вся прикраса скромного домика, де жили мої старенькі.
В дівочій було повно молодих і немолодих дівчат у смугастих спідницях, яким іноді Пульхерія Іванівна давала шити якісь дрібнички і загадувала чистити ягоди, але які здебільшого бігали на кухню й спали. Пульхерія Іванівна вважала за необхідність держати їх у домі й пильно стежила за їх моральністю. Та, на превелике її здивування, не минало й кількох місяців, щоб у котроїсь з дівчат стан не робився повніший, ніж звичайно; тим більше це здавалося дивним, що в домі майже нікого не було з нежонатих, крім одного хіба кімнатного хлопчика, що ходив у сірому півфраку й босоніж, і коли не їв, то вже напевне спав. Пульхерія Іванівна звичайно лаяла винувату й наказувала суворо, щоб надалі цього не було. На шибках вікон дзвеніла сила-силенна мух, що їх усіх перекривав товстий бас джмеля, іноді в супроводі пронизливого дзижчання ос; але, як тільки вносили свічки, вся ця ватага подавалася на ночівлю і вкривала темною хмарою всю стелю.
Афанасій Іванович дуже мало дбав про господарство, хоч, однак, їздив іноді до косарів та женців і дивився досить пильно на їхню роботу; весь тягар порядкування лежав на Пульхерії Іванівні. Господарювання Пульхерії Іванівни полягало в безнастанному відмиканні та замиканні комори, в солінні, сушінні, варінні сили-силенної садовини та всякого зілля. Її дім був зовсім подібний до хімічної лабораторії. Під яблунею був постійно розкладений вогонь, і ніколи майже не знімався із залізних триногів казан чи мідний таз з варенням, желем, пастилою, робленими на меду, на цукрі й не пам’ятаю ще на чому. Під другим деревом кучер безперестанку переганяв у мідному лембикові[9] горілку на персикове листя, на черемховий цвіт, на золототисячник, на вишневі кісточки; під кінець цього процесу він зовсім неспроможний був повернути язиком, варнякав таку нісенітницю, що Пульхерія Іванівна нічого не могла зрозуміти, і йшов на кухню спати. Всього цього добра наварювалося, насолювалося та насушувалося так багато, що, певно, вони затопили б, нарешті, все подвір’я, бо Пульхерія Іванівна завжди, поверх розрахованого на спожиток, любила готувати ще про запас, коли б більшу частину з того не з’їдали дворові дівчата, які, забравшись до комори, так страшенно там об’їдалися, що весь день стогнали й скаржилися на животи свої.
В хліборобство та інші господарські справи поза подвір’ям Пульхерія Іванівна не дуже-то мала змогу входити. Прикажчик, поєднавшись з війтом[10], обкрадали їх немилосердно. Вони взяли за звичай заходити в панські ліси, як у свої власні, наробляли з них силу саней і продавали їх на сусідньому ярмарку; крім того, всі товсті дуби вони продавали на зруб для млинів сусіднім козакам. Одного тільки разу Пульхерія Іванівна побажала обревізувати свої ліси. Для цього була запряжена дрожка з величезними шкіряними фартухами, від якої, тільки кучер брався за віжки і коні, що служили ще в міліції[11], рушали з місця, повітря навколо сповнювалося дивними звуками, так що враз чути було і флейту, і бубон, і барабан; кожен цвяшок і залізна скобка дзвеніли так, що аж коло млинів було чути, як пані виїжджала з двору, хоч туди було не менше двох верст. Пульхерія Іванівна не могла не помітити страшного спустошення в лісі і зникнення тих дубів, які вона ще в дитинстві знавала столітніми.
11