— Вона тут, у місті.
— У місті? — промовив він, мало знову не скрикнувши, і відчув, що вся кров раптом прилила до серця. — Чого ж вона в місті?
— Того, що сам старий пан у місті. Він уже півтора року, як сидить воєводою в Дубні.
— Що ж вона, замужем? Та кажи ж бо, — яка ти чудна! що вона тепер?..
— Вона другий день нічого не їла.
— Як?..
— Ні в кого з міських мешканців нема вже давно шматка хліба. Всі давно їдять саму землю.
Андрій остовпів.
— Панночка бачила тебе з міського валу разом із запорожцями. Вона сказала мені: «Іди, скажи лицареві: якщо він пам’ятає мене, щоб прийшов до мене, а не пам’ятає, — щоб дав тобі шматок хліба для старої моєї матері, бо я не хочу бачити, як при мені помре мати. Нехай краще я перше, а вона після мене. Проси і хапай його за коліна й ноги. В нього теж є стара мати, — щоб ради неї дав хліба!»
Багато всяких почуттів збудилося й спалахнуло в молодих грудях козака.
— Але як же ти тут? Як ти прийшла?
— Підземним ходом.
— Хіба є підземний хід?
— Є.
— Де?
— Ти не зрадиш, лицарю?
— Присягаюся хрестом святим!
— Спустившись у яр та перейшовши потік, там, де очерет.
— І виходить у саме місто?
— Просто до міського монастиря.
— Ходім, ходім зараз!
— Але, ради Христа й святої Марії, шматок хліба!
— Гаразд, буде. Стій тут коло воза або, краще, лягай на нього: тебе ніхто не побачить, усі сплять; я зараз вернуся.
І він пішов до возів, де зберігалися запаси, що належали їхньому куреню. Серце його билося. Все минуле, все, що було закрите, заглушене теперішніми козацькими біваками, суворим бойовим життям, — все спливло разом на поверхню, потопивши, в свою чергу, теперішнє. Знов виринула перед ним, ніби з темної морської безодні, горда жінка. Знов блиснули в його пам’яті прекрасні руки, очі, сміхотливі уста, густе темногоріхове волосся, що кучерями розсипалось по грудях, і всі пруткі, в гармонійному поєднанні створені форми дівочого стану. Ні, вони не згасали, не зникали в грудях його, вони поступилися тільки, щоб дати на час простір іншим могутнім порухам; але часто бентежили вони глибокий сон молодого козака. І, прокинувшись, лежав він без сну на постелі, не вміючи пояснити причини тому.
Він ішов, а серце билося дужче, дужче від самої думки, що побачить її знов, і тремтіли молоді коліна. Прийшовши до возів, він зовсім забув, чого прийшов: підніс руку до лоба й довго тер його, намагаючись пригадати, що йому треба робити. Нарешті, здригнувся і перелякався: йому раптом спало на думку, що вона вмирає з голоду. Він кинувся до воза і схопив кілька великих чорних хлібин собі під руку; але подумав тут-таки: чи не буде ця їжа, годяща для дужого, невибагливого запорожця, грубою й невідповідною для її ніжної статі. Тут згадав він, що вчора кошовий дорікав кашоварам за те, що зварили за один раз усе гречане борошно на саламаху, тоді як його вистачило б на добрих три рази. Цілком певний, що він знайде вдосталь саламахи в казанах, він витяг батьків похідний казанок і з ним подався до кашовара їхнього куреня, що спав біля двох десятивідерних казанів, під якими ще жеврів присок. Заглянувши в них, він здивувався, побачивши, що обидва порожні. Треба було нелюдської сили, щоб усе з’їсти, тим більше, що в їхньому курені лічилося менше людей, ніж в інших. Він заглянув у казани інших куренів, — ніде нічого. Мимохіть спала йому на думку приказка: «Запорожці, як діти: коли мало — з’їдять, коли багато — теж нічого не залишать». Що робити? Був одначе десь, здається, на возі батькового полку мішок з білим хлібом, який знайшли, пограбувавши монастирську пекарню. Він просто підійшов до батькового воза, але на возі його вже не було: Остап узяв його собі під голову і, простягнувшись поряд на землі, хропів на все поле. Він схопив мішок одною рукою й смикнув його враз так, що голова Остапова впала на землю, а він сам схопився спросоння і, сидячи з заплющеними очима, загукав скільки сили:
«Держіть, держіть чортового ляха, та ловіть коня, коня ловіть!» — «Замовчи, я тебе вб’ю!» — крикнув злякано Андрій, замахнувшись на нього мішком. Але Остап і без того нічого не казав більше, притих і так захропів, що від дихання ворушилася трава, на якій він лежав. Андрій боязко озирнувся на всі боки, щоб подивитися, чи не збудило кого з козаків сонне марення Остапове. Одна чубата голова, справді, підвелася в найближчому курені і, повівши очима, скоро опустилася знову на землю. Переждавши хвилин зо дві, Андрій, нарешті, подався зі своєю ношею. Татарка лежала, ледве дихаючи.